Мельхіор давав Тетьє гроші, давав не раз, хоч мав погане передчуття, що дошки й бруси, навіть цегла, яку Тетьє, худий і жилавий, як солдатський кінь, тягнув додому, наполовину позичені з впевненістю в майбутньому. і в ім'я милосердного Бога. У нього склалося враження, що Тетьє, оскільки в нього в кишені були гроші, більше пахло пивом і медом, що він дозволив без бурчання, і він не сказав ні слова, коли молодий гуляка пішов з роботи на годину чи дві. Але незабаром до нього прийшло інше припущення: що Тетьє частиною грошей, виділених на будівництво будинку, а тут і там своєю працею допомагає своїм давнім друзям із бідної околиці, які, по можливості, розчищали завали старих халуп, щоб на їх місці побудувати нові, ще більш огидні ями з глини та сміття. Тому стіни будинку Мельхіора росли повільніше - він це пережив. Добре було працювати з молотком і кельмою в руках; час від часу йому допомагав тесля на тій самій вулиці, і час від часу його докоряв за незграбність Тетьє, який виявляв грубу, але незаперечну майстерність у поводженні з твердим будівельним матеріалом і значно перевершував Мельхіора у винахідливості. Праця приносила певну втіху, яку Мельхіор знав і сподівався; увечері кинула його знесиленого на ліжко і нарешті втішила сном. Але вона не примирила його з відштовхуванням.
Також на власні очі він побачив пароха Кальса на вулиці. При вигляді змарнілої, висохлої та скаліченої постаті в темно-фіолетовому плащі, він відчув, незважаючи на блискуче вишукане розп’яття, якесь презирство, змішане з жалем, і лише невеличким відтінком ненависті. В перший раз Кальс його не помітив. Але невдовзі, вже подалі від його будинку, парафіяльний священик проїхав повз Мельхіора, і до співчутливої презирства додався подив. Мавпа єпископа сидів на поні, який, мабуть, повинен був замінити пару здорових ніг. Вони з Мельхіором були на вулиці в промені восьми-десяти кроків самі й мовчки дивилися одне на одного. Парох штовхнув свого поні ногою, щоб швидше й без привітання проїхати повз Мельхіора, і художник теж не привітався зі старим священиком-калікою. Художник ще довго здивовано дивився йому вслід; пропустивши того, він відчув, що вузька спина каноніка напружилася, наче хотів озирнутися. Це була їхня єдина близька зустріч. Удень Мельхіор мурував цеглу, з’єднував крокви та дошки, його думки були з Амандою. Увечері він був надто втомлений, щоб вийти з дому, іноді сон приходив до нього в будь-якому місці. Але коли місяць знову почав сходити, здивований своїм спокоєм, він, як і раніше, стояв у монастирському саду. І знову пізнім літнім вечором чув квакання жаб — прокляту, глузливу пісню. Роса в сіруватих віночках лежала на траві. Місяць був позаду нього, і Мельхіор бачив, як окутаний туманом півмісяць повільно піднімався на небі; у його напівсвітлі всі предмети ставали тьмяними і ледь помітними.
Туга й самотність Мельхіора текли до низької широкої фортеці тіней, сповненої ворожнечі, де його кохана жила, як ув'язнена. Йому здавалося, що ув'язнена належить до світу поза мурами, йому, Мельхіору. Її треба було звільнити. Коли він відчував неохочу тишу перед собою і дивився в темряву монастирського саду, то не сумнівався, що черниця бажала звільнитися. Її ім’я зависло в нього на губах, коли він почув шелест чорної тіні за спиною на траві, де було кілька кущів ліщини. У нього багато разів раніше були галюцинації, породжені його власними бажаннями та мареннями, але цього разу він упевнено побачив, що ця ніжна безформна тінь була людиною. Він притиснувся обличчям до перехрещених стовпів паркану, доки не стало боляче. Тінь ніби ворухнулася, а потім знову завмерла. Мельхіор прошепотів: "Це я, Мельхіоре, чекаю тут багато вечорів". Тінь залишалася нерухомою. Мельхіор злякався, що це може бути кущ, який розгойдав вітер. Але це не міг бути хтось інший, крім Аманди: інша сестра підійшла б, відповіла б йому, може, навіть вилаяла б. "Це я, — рішуче повторив він, — поговори зі мною, Амандо!".
Тепер він знав, що людина справді існує. Тінь знову відповзла в темряву, клацнула дверна ручка.
Мельхіор дивився на порожнє місце, яке лежало в півтемряві місяця, де стояла фігура. Він протистояв непереборній спокусі вигукнути ім’я Аманди вголос, благати: "Не йди!". Він був засмучений і щасливий. Смертельно змучений від туги й очікування, художник пошкандибав додому й упав на ліжко.
Наступного дня, під час праці, Мельхіор переважно сидів без діла й мовчав, тримаючи в інструмент, яким не скористувався, опустивши голову на груди. Тетьє не лаяв його, не починав сварки. Увечері Мельхіор знову стояв біля стіни монастиря. Він волів би більше світла, але небом повільно рухалися великі хмари, тривога то яскравішого, то похмурішого мороку посилювала тривогу Мельхіорової уяви й бажань. Знову він довго стояв перед садом, повним темного, невизначеного гомону. Раптом художник виразно почув, як відчинилися двері; у хвилях напівтемряви й сутінків, що швидко змінялися, він побачив чорну постать, що прямувала до нього через галявину. Це була черниця, але замість білого корнета її голова і плечі були оповиті чорною плащаницею, яку носять жінки в скорботі. Побачивши її, голос не хотів слухатися його: