- І на яку ж хворобу страждає пан юнкер ван Пьєпенпоой?
- Смердить, - зітхнувши, відповів лисий у коричневому оксамиті. Раптом він замовк і прошипів крізь зуби: - Не дивуйся нічому, піддавайся, дозвольте йому говорити... Може, це буде надійнішим. - Він розсміявся над своїми словами, але, наче від болю, білки його очей сльозилися зелено й відчайдушно. - Але що це може зробити, коли навіть я, магістр інгенії, не можу повернути йому тепла?
Він підштовхнув Мельхіора далі в кінець коридору, а звідти - у високу кімнату. Мельхіор ще не підійшов до її порогу, а його страх уже перейшов у сильну нудоту. В каміні горів вогонь, але жахливий запах у кімнаті був не від того вогню. Магістр мав рацію: в повітрі розходилися людські міазми, сморід розкладаючогося м’яса, гнильний сморід, який Мельхіор, на свій подив, визнав за сморід більш огидний, аніж сморід собак раніше - ціла зграя цих тварин вискочила з-під оксамитової покриви на ліжку й, гавкаючи й виючи, оточила його. По всьому тілу художника виступив піт... Але тут собак покликав чоловічий голос, голос, як Мельхіорові здалося,з стукаючих зубами вуст. Собаки залізли назад під тканину, і магістр вигукнув: - Пане Роберте, ось маляр! - і Мельхіор побачив сіру, тремтячу руку, що з’явилася з-під клубка собак і поманила його.
У задусі й жарі кімнати він підійшов до ліжка, але не наважувався заткнути собі носа, хоч живіт збунтувався. Від господаря замку, що лежав на ліжку, він бачив лише вицвіле пасмо волосся, синій ніс і мертвотно-бліду, холодну руку, а з-під простирадла руді, чорні й плямисті собачі голови з язиками. звисаючими з їхніх пащ і покритих піною губ. Усе разом виглядало як одне вороже багатоголове тіло, увінчане гниючою людською головою.
З-поміж зграї собак до Мельхіора дійшов голос юнкера:
- Що ти малюєш, художнику?
Збентежений Мельхіор відповів:
- Диявольські почвари.
На мить запала тиша, і магістр скоса подивився на Мельхіора, наче той говорив чужою мовою.
- Диявольські почвари, - повторив Пьєпенпоой, наче на мить забувши, що не може зігріти свого тіла. - Що це таке?
- Чудовиська, народжені оманою, - відповів Мельхіор після страшного вагання, і у відповідь із собачої гори здійнялося крижане, задихане хіхікання.
- Зі світу людей чи з пекла? - Запитання прозвучало в Мельхіорових вухах жахливо - зрадницьке запитання, від якого, здавалося, залежала відповідь на життя чи смерть. Він мовчав. - Ти можеш малювати пекло? - скрикнув юнкер голосніше.
- Міг би, - обережно сказав Мельхіор, трохи подумавши.
- Щоб людину охопило полум’я із сатанинських печей? - жадібно крикнув юнкер.
- Я не смію нічого обіцяти, - сказав Мельхіор, - але докладу всіх зусиль.
- Чи є у тебе із собою приладдя для малювання - фарби, дошки?
Мельхіор підтвердив, що справді не залишив свого приладя вдома.
- Магістре Гіацинте! - вигукнув господар, - відведіть його до великої зали й запустіть до роботи... Може... – повторив він впівголоса. Зуби в нього цокотіли так, що він не міг закінчити речення.
Магістр уже виштовхував Мельхіора з кімнати.
- Можливо, - впівголоса повторив Пьєпенпоой.
Мельхіор стрімко побіг коридором, але потім зупинився, безсило захекався, і його виблювало на кам'яні плити.
Був уже вечір, і Мельхіор падав від втоми, але йому довелося негайно принести з воза дошку й узятися до роботи. Всупереч своїм звичкам, він вирішив працювати швидко і не зовсім дбало. У нього було лише одне бажання: якнайшвидше вибратися із зачарованого замку. Заспокоївся лише тоді, коли почав малювати. Він подумав про свого друга Кіліаана, якому точно не завадили б дивні звуки, собачий сморід і трупне розкладання людського тіла. Коли Мельхіор подумав про це, йому стало ясно, що, можливо, тут не було ніякої магії, але все ж цей замок був і залишатиметься повним небезпечних божевільних і хворих, і що в будь-якому випадку він повинен вибратися звідси якомога швидше. ! Він підбадьорився і вугільними штрихами почав ділити дошку на площини, бо тепер він знав, що малюватиме. Ось земля розкривається - мідно-багряне полум'я пекла рветься в небо. На язиках полум’я - як він уявив – підіймаються і кружляють мов листя прокляті душі; дияволи женуть їх списами й батогами, наколюють списами й бичують, поки вони не впадуть. Жертви падають у пекельну пащу, засіваючи слід пурпурової крові.