Він потягнув Мельхіора назад на вузькі вулички, де пахло лікарнею, через якесь кладовище, до його постоялого двору. Коли вони стояли перед темною будівлею, Орлі сказав:
- Поміркуй в самому собі, не поспішай, готуйся... - і залишив Мельхіора на порозі, біля дверного молотка.
Мельхіор відніс до галереї останні картини. Був ринковий день, велика площа біля собору була заповнена людьми, художників у галереї було більше, ніж зазвичай. Тієї ночі він знову лежав без сну, навіть його звичайний заспокійливий засіб, молитва, виявилася безсилим: після всього, що розповіли йому Орлі і Кауденберг, молитва була схожа на дитячий віршик, який не почує навіть найнижчий ангел на небі. Як тільки він опинився серед своїх цехових братів, вони сповістили, що він прибуває саме вчасно, святкували іменини заступника голови Абеля Дюке. Більшість із них була вже напідпитку, і Мельхіор, хоч і не мав гумору до забави, дозволив собі сунути в руку повний келих, щоб випити за майстра Дюке. Кислий холодний напій стік йому до шлунка, він був здивований, йому довелося мимоволі жартувати з іншими. Затиснутий у куток, він спостерігав, як кілька учнів художників вивозили на колесах велику бочку з сусіднього монастирського підвалу, де ченцям дозволялося зберігати та продавати алкогольні напої без сплати мита.
Він подумав, що члени братства зараз виб'ють пробку для власної утіхи, але Дюке виліз на риштування галереї, постукав палкою по балці, щоб привернути увагу, і, крізь густу сиву бороду, голосно оголосив, що зараз почнеться бій за бочку вина, за яку він платить: кожен, хто відчуває благородне бажання, може взяти участь у цьому бою. І вся біднота міста й околиць, баби й волоцюги, пустуни й пройдисвіти голосно кричали, що хочуть воювати. Лостойні міщани, священики та гарно вбрані пані стали широким колом, учні прикотили бочку до центру й поставили її на бруківку, бідняки побігли по мітли, відра й прядки, а місцеві жебраки розмахували палицями. Дивлячись на ці приготування, чуючи страшний переполох, Мельхіор на мить забув про болісний гніт душі; вуличну юрбу охопила смішна й карколомна пристрасть заволодіти бочкою. Неймовірна лють вибухнула в ту мить, коли майстер Дюке дав сигнал до бою. Священики й міщани, багато вдягнені жінки й художники сміялися болю в животах, чим нещадніше, чим запекліше точилася битва; городяни нижчого стану схилялися над сідницями повногрудих сільських дівчат, а сільські жеребці намагалися вщипнути або погладити городянок під спідницями. Химерний клубок подертих суконь і штанів, бездумна одержимість облич, жадібні рухи рук зробилися зовсім жахливими. Мельхіор дивився на це, і в ньому накопичувалася сила провини й огиди. Він пробився крізь коло галерейних художників, подалі від сміху й бійки. Знову в нього було лише одне бажання: повернутися додому, звільнитися від спокус, питань і страждань, звільнитися від Герлаха Орлі та перехрещеного єврея на ім’я Карл ван ден Кауденберг... Але коли вже лежав за зачиненими дверима, на своєму посланні в постоялому дворі, він знав, що є ще одне питання, одна темна таємниця, над якою має засяяти світло Майстра Вільних Духів, і яке поки що тримає його в Антверпені.
Через двадцять чотири години Мельхіор повернувся до Орлі й попросив його знову поговорити з Магістром братства. Цього разу Кауденберг прийняв його в іншому мешканні. Знаходилося воно, як і більшість помешкань заможних антверпенців, біля озера, хоча й на бічній дорозі; і хоча власник був, очевидно, багатим, будинок не мав ні назви, ні вивіски. Кауденберг сидів у кімнаті, підлога якої була викладена темною дерев'яною плиткою, у срібних свічниках горіли кольорові фігурні воскові свічки, на одній зі стін, обрамлене бронзовим вінком, висіло дзеркало з опуклого блискучого скла, в якому Мельхіор побачив сам себе i хазяїна, i всю кімнату – золотисті блискучі шпалери, начищену підлогу i високi стiльцi - різко й чітко, немов відбиток, зменшений в краплі води. Майстер Вільних Духів, вочевидь, почувався тут як удома. Якщо власник будинку належав до антверпенських банкірів, він, мабуть, також був, як припускав Мельхіор, членом братства.
Цього разу Кауденберг був у довгому халаті з коричневої тканини, обрамленої м’яким сріблястим хутром, на ногах гостроносі черевики з світлої м’якої шкіри, а на шиї ланцюжок, на якому звисала монета завбільшки з дублон, з іноземними знаками на ній, можливо, єврейськими чи арабськими літерами. Мельхіор знову відчув себе маленьким брабантським бовдуром, який навіть не може сказати, що в нього на душі; але Магістр уже дав йому один із чудових стільців, запитав про його здоров’я та хотів знати, чи Мельхіор продав свої картини, і чи не хоче він поїхати до Генту чи Брюгге, де можна побачити роботи видатних художників, і де жило багато багатих людей, щоб своїм талантом він міг там заробити чималі гроші. Мельхіорові стало не по собі від думки, що його мученицька, щоб не сказати карколомна, пригода розгорнеться ще далі - хоч би якої краси його очі не побачили в працях старих майстрів. Він поспішно запевнив, що хоче повернутися в рідне місто, надто довго вже був у дорозі, скучив за майстернею і роботою. Кауденберг кивнув і посміхнувся, його очі, сповнені незбагненної мудрості, з легкою іронією дивилися в очі художника.