Рука магістра на мить лягла на груди маляра. Мельхіор відчув, що з тієї руки тече невідомий флюїд, ніжний, позбавляючий почуттів рідина. Коли Карл ван ден Кауденберг відпустив його, Мельхіор схопився за груди. Відчувши запаморочення, він насилу підвівся, соромлячись водночас, що інша людина помітить його слабкість. А коли незабаром після цього він стояв на вулиці, то не міг точно пригадати, як він покинув багатий будинок біля озера; мабуть, господар провів його бічним проходом через сад, огороджений стіною, і хоча Мельхіор збентежився й хвилювався настільки, що він хотів би втекти, він завжди, здавалося, тікав від життя! - у цьому саду, поміж стінами, вкритими шпалерами, він побачив жінку в повному розквіті - задумливу, але сяючу, таку, яку іноді бачать уві сні; бо коли він пізніше спробував пригадати це зі своєї пам’яті, йому здалося, що це міг би бути трояндовий кущ.
Він повернувся до постоялого двору й кинувся на ліжко, попустивши пояс і комір, бо йому було важко на серці. У його вухах лунала князівська обіцянка магістра: - Малюватимеш так, як ніхто до тебе не малював... Ці слова пробудили в ньому омріяні бачення сміливих і невідомих творів, про які таємно мріє кожен художник. Його раптово охопив потрясіння: зображення цих чудових картин видалося йому мрією диявольської гордині, а слова Кауденберга - найзгубнішою спокусою, яку він коли-небудь зустрічав. Він зіскочив з ліжка і застебнув ремінь, бажаючи вибратися; він не знав іншого способу шукати захисту, крім того, який йому показували з дитинства. Через мить він уже стояв перед каплицею, яку знайшов у свій перший вечір у місті. Він зазирнув усередину - там, як і було, порожньо; він здригнувся, від швидкоплинного страху, що не зможе переступити поріг, але вмочив руку в святу воду, перехрестився і ввійшов. Він шукав у темряві місце, де було Пресвяте Таїнство, але нічого не міг побачити; він відчув, ніби орда бунтівних духів увійшла разом з ним до каплиці, важко дихаючи; як зграї шелесту осіннього листя, вони кружляли навколо стовпа, під яким він стояв, їхні хвости й крила огидно тріпотіли навколо його скронь і волосся, і коли він з криком упав на надгробки й почав промовляти Отче Наш сухими губами, вони втекли крізь балки даху. .
Мельхіор поволі опановував себе думкою, що тепер не чекатиме й дня, щоб повернутися додому. Він залишить Антверпен самому собі, а художників самим собі. Коли він нарешті опиниться на шляху назад до Брабанту, можливо, все це здасться йому одним довгим, одержимим сном, однією єдиною довгою спокусою з царства диявольських видінь, які він, не без причини,так уперто провокував.
Ще не закінчив він приготування до подорожі, пошуки супутників, які, як і він сам, прямували б на північний схід, як одного вечора знову прийшов Орлі, ніби в таємниці відчув запах Мельхіорового наміру. Брабантцю мало що було казати, Орлі мабуть помітив його збентеження, але, як завжди, спокійно посміхався.
- Бачу, ти хочеш залишити нас?
Мельхіор підтвердив.
- З відповідями на свої запитання?
Орлі сказав це тихо й повільно.
Мельхіор збентежено відвернув голову:
- Я був у магістра, більше запитань не маю.
Орлі посміхнувся:
- А тобі не цікаво?
Мельхіор знизав плечима.
- Що?
Орлі не відповів прямо.
- Син'єр ван ден Кауденберг доручив мені ініціювати тебе настільки далеко, наскільки ти бажаєш.
- Чого ще я можу бажати? - відповів тим же тоном Мельхіор.
- Ми проводимо зустрічі, - сказав Орлі.
Стомлений спокій, який запанував у серці Мельхіора після бурі минулих днів, знову був розхитаний.
- Друже Орлі, - сказав він майже нечутно, - я вже надто багато наслухався. Я боюся ваших зустрічей...
Орлі продовжував посміхатися.
- Ти відчуваєш страх перед привидами, Мельхіоре. Є стара заповідь йти напроти того, чого людина боїться.
Той мовчав. Він знав, що антверпенець правий, і водночас опирався; у нього було відчуття, що братство не відпустить його, з тих пір, як сам подав йому руку. Трохи вагаючись, він запитав:
- Що я побачу на ваших зустрічах?
Орли обвів маленьку кімнату.
- Не тут, де стіни мають вуха.
Тому вони вийшли з постоялого двору. Місто, повне сутінків, приглушеного шуму й поодиноких вогнів, з кожним кроком здавалося Мельхіорові все менш знайомим, та все ж багацько набігався цією бруківкою. Слова Орлі, сказані півголосом під час ходьби, тверезі й водночас таємничі, вразили його дивною відчуженістю.