- Ти бачив? - запитав він так, наче знав, що діється в Мельхіорі. Той кивнув у темряві. - Так завжди, - сказав антверпенець, - одкровення приходить до кожного, хто є готовим, ти ж був призначений для цього з першого ж дня.
Повернулись і пішли до міста, де розійшлися - Орлі з панібратською сердечністю, ніби бачачи Мельхіора вже наверненим, Мельхіор ж все ще був вражений несподіваним даром красномовства, який відкрив його брат, а ще більше - серафімічним видінням, яке дали йому слова Орлі. Але після повернення до заїжджого двору він був як ніколи переконаний, що мусить покинути Антверпен якомога швидше.
Він востаннє поїхав до міста, щоб купити подарунки для Кіліаана та його сім’ї, бо, хоча обличчя близьких вимальовувалися перед ним лише тьмяно, відтіснені непереборною силою свіжих переживань, вони все одно були тим зв’язком, який об’єднував його з минулим й батьківщиною, де також було його майбутнє, і Мельхіор думав про них із хвилюванням. Для Хефзіби він вибрав запечатаний флакон з трояндовою олією з країни турків, поміщений у гарну скриньку зі слонової кістки; для Блансінтьє - любимиці свого батька - шаль з індійського шовку, настільки тонку й напівпрозору, що її називали тканим вітром; для Кіліаана йому було важко щось вибрати; він хотів би подарувати йому інкрустований дамаський кинджал, але вчасно згадав, що ножі й ножиці розрізають дружбу, і купив для нього шапку з дорогої кучерявої татарської баранячої шкіри, яку купці називали каракулем. Під час цих покупок він уважно озирався навколо, щоб не впасти в обійми Орлі, і напередодні вечері перед від’їздом зачинився рано у своїй кімнаті. Він хотів би знову побачити Орлі, але водночас боявся, що художник захоче затримати його. Мельхіор спав неспокійно і часто здригався уві сні; він побачив рідне місто, так сумував за ним, але водночас життя там здавалося таким дріб’язковим і нікчемним, що він не міг собі уявити, як це витримати. Він мріяв про жінок, які манили його чарівними кивками, і водночас він прагнув самоти, майже лютої чистоти. Він знав, що був адамітом, і коли після цих снів раптово прокинувся в повній свідомості, він чітко усвідомив, що боїться посвячення в підземному сховищі. Тікай, тікай!
Попутники були купцями, які прямували до Дортрехта; з ними він міг зайти далеко в Брабант, а звідти шукати свого власного шляху. Щойно міські ворота відчинилися, вони були в дорозі. Перед ними розкинувся світ за фортецею - виблискуючі від роси пасовища й переліски: - Мельхіор давно не бачив стільки живої зелені. Його товариші були в піднесеному настрої; оскільки їх було так багато, вони здавалися впевненими. З заразливою недбалістю всі розмовляли і сміялися, їдучи на возах і на конях, свистіли і пустували слуги. Мельхіор і його подорожній оберемок лежали під парусиною, і серед загального веселощів він забув, що таємниця адамітів тяжіє над його душею.
Вони знову опинилися в районі степу Марія-Тер, коли до вух мандрівників долинув посилюючийся, все більш гучний шум. Спочатку здавалося, що це лише собачий гавкіт, але потім до нього долучилися людські голоси - різке, протягнуте, жахливе гарчання, вереск жіночих голосів, співи й молитви, прокляття й благословення - все сплуталося разом. Мандрівники зупинились і злізли з возів.
- Похорон! - вигукнули слуги, і Мельхіор згадав, що по дорозі до Антверпена на нього напали озброєні поплічники юнкера ван Пьєпенпуй.
- Пьєпенпуй! - сказав він раптом. - Юнкер Роберт, очевидно, помер.
Усі перехрестилися й дивилися на довгу повільну процесію, що виривала з-під широко розкинутих гілок уздовж лісової підстилки. На чолі її стояла юрба жебраків-монахів усіх п’яти орденів, які, співаючи жалібні та покаянні псалми, люто дивилися один на одного, розмахуючи довгими залізними хрестами, ніби хотіли накинутися один на одного. За ними йшли священики під балдахіном, яких несли четверо міцних селян у довгих смертельних сорочках; священики гомоніли безперервно, старший захищав релікварій обома руками від натиску ченців-жебраків, які раз у раз випадали з шеренги й кидали погрози серед траурних пісень, щоб дати дорогу іншим, перш ніж вони прибудуть на цвинтар. Купці роззявляли роти й очі від подиву, челядь і візники сміялися, Мельхіора втратив дар слова; він часто бачив розгубленість і люту заздрість на похоронах серед побожних вірних, які супроводжували труп, що заздрили звичній милостині один одного. Тут, правда, все було так дико, що можна було побоюватися, щоб не сталася бійка на цвинтарі. Він запитав себе, де труна в цьому страшному натовпі; собаки давали йому відповідь, давно вже дали її жалібним виттям і гарчанням; ноги одягнених у чорне чоловіків, що несли труну, підстрибували й часом зникали під довгими чорними саванами. Носії все відганяли собак, які, мабуть, уже не знали, гавкати від горя, чи від злості. Мельхіор глибше заповз у буку візка, раптом він злякався, що зграя собак згадає про нього й кинеться, щоб уже зараз запізніло помститися. Повз нього промайнула, похитуючись, труна, а за нею здіймалася в повітрі, приглушена важкою плащаницею й запахом горілого лою,добре знайомий йому гидкий сморід, що лоскотав у Мельхіоровому носі. Він знову побачив себе в кімнаті, де гнилий мертвець лежав під горою собак, які вже не могли його зігріти. Він був радий, коли виття собак поступилися місцем виттю плакальниць, які обтанцьовували коня покійного юнкера. Коня можна було впізнати лише за формою, бо він був до копит покритий чорним оксамитом, з якого стирчали лише вуха й хвіст. Під цим покривалом голова коня була так міцно прив'язана до передніх ніг, що тварина постійно, ніби з жалем, пригиналася до землі. Виючі плакальниці заридали, запах горілого свічкового лою посилився і більше нагадував гар на згарищі; наприкінці процесії залишалося ще двадцять-тридцять людей у широких плащах, а чоловіків і жінок можна було розпізнати лише по витягнутих руках зі смолоскипами, свічками та хрестами. Вони, мабуть, були родичами юнкера чи належали до його слуг, Мельхіор відчув полегшення, йшли мовчки. Він перехрестився вдруге, коли одна постать покинула маленьку свиту, відкинула капюшон, і художник подивився на сиве бородате обличчя майстра інгенії, Гіацинта Бонавентури.