- Але ж при цьому у мене немає жодних поганих думок! Не знаю, чому я так малюю, воно приходить само,рука мене не слухає.
Майстер тряс головою, а його сива борода пророка колисалася ніби срібна мітла, і він казав:
- То не в руці сидить, але в серці… Добре знаю, з молодої зухвалості не виникає багато поганого. Але ж мистецтво повинно бути заради слави Божої, воно повинно бути взірцем для людини. Молись більше, а коли та проклята пристрасть глузування прийде до тебе, умертвляй плоть! А з цими чудовиськами ти мусиш покінчити до того, як станеш дорослим чоловіком!
Мельхіор втратив дитячий погляд. Він наскрізь прозирнув опар, який раніше сповивав людей і речі, і це його бентежило, ще перед тим, як все це дійшло до його свідомості. Справедливі не були такими справедливими, як можна було винести з їхнього чудового найменування, а побожні часто були тільки святошами. Мельзіор вже не сумнівався в підозрілій присутності помазанців підчас карнавальних безумств, вже старшими очима аж надто добре пізнав всіх тих patres і fratres. Але ж, якщо вони дозволяли втягнути себе в такі, всім відомі гульки, що ж в такому разі ховалося за монастирськими мурами і тільки у вигляді засоромлюючи чуток кружило по місту? Мельхіор вже викрив, що духовні особи піддаються такій же ненажерливості, що вони такі ж жадібні і з такою ж пристрастю віддаються грі в кості, як і світські особи; що коли річ йде про зиск чи монастирську посаду, їх окутує така ж заздрість, як і світських володарів, і так само не діляться вони між собою світлом порозуміння і знання, як і доходами з податків і оренд, не кажучи вже про скажені обвинувачення, які мечуть один на одного, коли, наприклад, потребують вибрати посольство на герцогський двір чи до архієпископа. Всі були однаково ласі на поплічників; одних здобували, наганяючи на них страх, інших окутуючи лестощами, хитрих купували поступками, за що платила Міська Рада чи закон. Самі ж вони сплачували свої борги не кваплячись – батько Мельхіора міг би про це дещо оповісти – але тим, що були від них нижчі, сиділи на шиях немов гончі пси, хоч би справа була тільки в телячій шкірі, мішку крупи чи не сплачений на час податок на комин.
Мельхіор продивився їх наскрізь і роздумував. Гіркотою напувало його, що розвіялися гарні міражі, які колись крили велич та чари. З важкістю міг він переболіти падіння високопоставлених янголів, що відбувався на його очах. Не один раз чуяв він гостре поколювання в серці, нібито сам завинив, коли бачив панів Ради Двадяти Чотирьох і майстрів гільдій, які конкурували одні з іншими в вихопленні найжирніших шматків. Хоругви, які ті наказували гаптувати для своїх братств, настільки коштовні, ніби сам герцог повинен був їхати під ними на турнір, вже не справляли на ньому враження. Він знав, що з їхньої сторони вже не є побожним пожертвуванням, але хвалькуватістю, коли вони засипали церкви у власних парафіях оздобами і дарунками; коли св. Урсула одержувала в подарунок позолочений чепець, Матір Божа отримувала якнайшвидше новий мотивний образ, який найохочіше замовляли в Брюгге чи в Кельні; коли св. Блажеєві справили тяжку мідну хрестильницю на срібних стовпчиках, відразу ж по тому можна було побачити в колегії, на другій стороні оточеної каштанами площі, дароносицю в ковчегові з діамантами, вперше ошліфованими за новим зразком антверпенського майстра. Найбільше недовір'я Мельхіор живив відносно побожності багачів. Вони не тільки чинили все, щоб під час бенкетів в гільдії зайняти найкращі місця, але навіть в процесіях силували зайняти догодні становища, особливо в дні святих покровителів. Тоді вони тиснулися довкола Найсвятішого Причастя так, що майже спихували з-під балдахіну священика з Тілом Господнім.
Всі ці справи привели до того, що Мельхіор зробився мовчуном, хоча вони ж приводили його до шаленого серцебиття. Іноді він боявся сам себе, а певного разу, йдучи за порадою майстра, він і справді умертвляв свою плоть, коли потворні маски дуже тісно окружили його, і в його малюнки закралася, окрім іноді непристойного жарту, тверде мов кістка глузування над містянами. І так подер він не один аркуш паперу, хоча й то і тяжко йому прийшло, і перш ніж знову прийнятися з набожністю до "Зняття з хреста" чи якогось чуда, він палко молився. З початку він прагнув малювати, як його вчитель, але завзятість сиділа у нього в пальцях та очах, і завжди виходило не так, як він бажав. Старець не раз довго, не кажучи ні слова, оглядав робот учня, а потім знімав оксамитову шапочку і драпав собі по голові і каркові.