Мельхіор пробурмотів, що для нього честь запропонувати магістрові постіль; але від нього він може очікувати лише скромних умов, придатних для ремісника. Кауденберг зробив захисний жест рукою:
- Я очікую найкращого, на що може розраховувати мандрівник - компанію, яку я ціную, і чистоту, і я впевнений, що знайду у вас і те, і інше. Одного я мушу вас попросити: хоч я буду називати вас майстром, бо ви один, але ви ніколи не звертаєтеся до мене цим словом, особливо коли поруч є сторонні люди. Я ділова людина, ви це знаєте, і тут, як і в інших моїх подорожах, я буду з діловими людьми, зрештою, я також маю справу з цінними паперами, - він знову посміхнувся, і Мельхіор відповів непевною посмішкою.
Він сидів під твердим поглядом чорних очей свого гостя, збентежений спогадом про свою втечу з Антверпена, але Кауденберг, здавалося, не помітив цього. Він передав привітання Мельхіорові від Орлі, який почувався добре, час від часу сьорбаючи слабе пиво, яким Мельхіор почастував його. Потім він сказав, що галерея художників Антверпена була трохи здивована, коли Мельхіор зник без жодного слова, але що ж, художники добре знають, що вони диваки, тому прощають один одному свої дивацтва... Таким чином, гість без будь-яких застережень дав зрозуміти, що сам готовий не турбувати Мельхіора через його не дуже чемне прощання. Незабаром після цього Мельхіор підготував ложе для Кауденберга, який заявив, що майже цілий день сидів на коні і втомився.
- Але завтра, - додав той, - ми хочемо побачити ваші останні роботи.
Цієї ночі Мельхіор погано спав; у нього було відчуття небезпеки він боявся залишитися наодинці з добре відпочилим Кауденбергом, який, безсумнівно, не кинув би намірів знову залучити його у коло Адамітського братства. Але наступного ранку приїжджий в своїх розмовах також обмежився дрібницями, він не згадав про існування Вільних Духів, але ставив багато запитань про відносини в місті, про можновладців і правлячих.
Тільки коли Мельхіор на його прохання приніс Спокусу - Лабіринту поки що не показав, - Магістр Братства, уважно оглянувши картину, сказав:
- Це чудова робота, мій друже Хінтаме, і в ній я знову впізнаю проникливий розум безстрашної людини, яка виставила свої Танці смерті в Антверпені. Він глянув на Мельхіора змовницьким поглядом. - Ви, мабуть, уже виявили, що більшість ваших картин купили посвячені, які розуміють, що бачать.
Мельхіор зізнався, що до цих пір мав лише смутне уявлення про людей, які так палко захоплювалися його картинами і так добре платили за них.
- Ви знаєте, - додав він, - що я створюю свої роботи не з упередженим наміром... Я малюю так, як мені підказує моя совість.
Кауденберг поважно кивнув.
- Совість і сила бачення, - сказав він через деякий час, - дві речі, дорогі для дитини Адама, які він визнає всюди. Совість, яка говорить нам, що гріхи часу нестерпно накопичилися, і сила бачення, яка дозволяє побачити Суд і спасіння очима тіла і очима душі... Пам’ятаєте, що я колись розповідав вам про це внутрішнє бачення? - Мельхіор безмовно кивнув. - Мені подобається ця Спокуса, - повільно вів далі Кауденберг, - і я б із задоволенням її купив, якби, просто дивлячись на цю картину, у мене не спала на думку замовити у вас особливу Спокусу, мою власну Спокусу, якщо можна її так назвати.
Він підвівся і поклав Мельхіору руку на плече, і в цьому дотику Мельхіор, як колись в Антверпені, знову відчув ту легку, незнану силу.
- Про це замовлення ми поговоримо пізніше, спокійно й розважливо. Тепер я маю зібратися й зайнятися своїми справами.
Того дня в місті бачили гарно вдягненого прибульця в м’яких чоботях і трикутному береті, прикрашеному оксамитовими складками; прибулець відвідав кількох знатних осіб.
Було помічено, що коли він вийшов із дому разом із банкіром Смерендонком, то попрощався з ним, як зі світською людиною, під ґанком, а незабаром після цього його побачили, як він ішов до церкви на другу месу в компанії одного з міських радників. Поводився він, як потім пішла чутка, дуже побожно, і, виходячи з церкви, не забував про щедру пожертву для бідних, не оминав і жебраків на церковних сходах. Він говорив на брабантському діалекті, як Мельхіор уже помітив в Антверпені, з легким іноземним акцентом, і дехто з панства намагався говорити з ним французькою, але Кауденберг посміявся з цієї ввічливості, заявивши, що воліє говорити мовою краю: якщо бургундські князі вміли користуватися нідерландською мовою, він не хоче відставати від своїх захисників. Таким чином, усі могли почути, що Кауденберг має справу з князями, отже, він сам має бути знатною людиною. Звісно, йому не личило спати в корчмі, але багато знатних громадян шкодували, що цей пан звернувся за гостинністю до Мельхіора Хінтама, вони самі охоче прийняли б його. Кауденберг, однак, заявив, що він зустрів Мельхіора в Антверпені і навчився цінувати його там; він запевнив, що ніщо не радує його так, як гостинність його доброго друга Мельхіора, майстра серед живописців. Багато городян дуже заздрили йому цього виразу.