Бійка селян (копія невідомих художників з картини Ієроніма Босха "Гнів" – Сім смертних гріхів)
Тепер у бургундських спадкових землях настав мир. Бунти й усобиці були придушені, селяни ще тихенько гомоніли, але вже не бралися за зброю; скрізь надійно зводилися твердині деспотів. Тим часом австрієць дійсно був обраний імператором; він зробив свого малолітнього сина, якого він породив від доньки герцога, регентом Нідерландів. Чиновники повернулися на свої посади, або знову посилили режим. Але важко було заперечити, що відновлена суворість означала відновлений мир, нове життя прийшло в міста, старий достаток поволі повернувся на ринки, а разом з ним і минула грайливість. Мельхіор дивився підозріло; на відміну від більшості громадян, він насправді не вірив у постійність цього миру – він не вірив насправді, оскільки знав, яким Божим наміром керує все творіння. У ті дні він знову взявся за стару тему: він хотів засудити сліпу жагу до мирських благ і володінь. Тільки цього наміру він не зміг виконати.
Одного разу до нього підбіг муляр-підмайстер у посипаному вапном фартуху і, задихаючись, доповів, що Мельхіор має негайно прибути до Кіліаана Бора, який лежить сильно поранений - на нього в церкві впали риштування. Мельхіор відчув, ніби під ним піддалася земля.
Він схопив хлопця, який стояв перед ним, важко дихаючи, блідий від страху:
- Мертвий...?
Хлопець похитав головою.
- Він живий... ще живий. Лежить вдома, священик вже надав йому останнє помазання. Він хоче тебе бачити.
Разом вони побігли до дому Кіліаана, у Мельхіора підкошувалися коліна. На бігу він запитав хлопця, як це сталося. Той відповів, що риштування впало раптово, ніби хтось підпиляв одну з опорних балок; воно, мабуть, прогнило від віку, так довго стояв риштування, і ніхто не помітив його зношеності.
- Там нагорі був лише один робітник, - сказав хлопець, - дядько ще лежить зі страхом в серці, бо зауважив, що дошки під ним почали ходити ходором і розсуватися – він думав, що це кінець світу. Він схопився за якийсь стовп і сповз по ньому. Донизу прибув сильно покалічений, але риштування завалилося ще раніше, і Кіліаан Бор лежав під риштуваннями.
Сусіди та випадкові перехожі товпилися біля дому Бора, мелючи язиками та витягуючи шиї, ніби могли зазирнути в кімнату, де лежав помираючий. Мельхіора тут же пропустили. У сінях будинку знову було людно - кілька поважних громадян, бурмістр, який наглядає за будівництвом церкви, пара чорниць-терціарок, старий мовчазний священик сидів збоку на табуретці з накритою дароносицею у руках,біля нього хлопчик-міністрант, ніби вони відпочивали. Коли увійшов Мельхіор, здавлений шепіт молитовних голосів не змовк. Усі, крім старого священика, який залишався в безмовній роздумі, співчутливо і з деякою цікавістю дивилися на художника.
- Можна зайти? - він задихнувся хриплим голосом; одна з чорниць відчинила двері спальні.
Мельхіор переступив поріг; незважаючи на запалені свічки, в кімнаті панувала тривожна темрява. Спершу Мельхіор побачив Блансінтьє, що згорбилася на низькій табуретці біля ніг ліжка з балдахіном, який зайняв левову частку кімнати. Потім він побачив Хефзібу в яскраво-червоній літній сукні; низько схилившись над ліжком, вона сиділа, наче в в позі опікунки, рукою роблячи повільні, безнадійні, погладжуючі рухи. Мельхіор несміливо вимовив її ім'я; вона тільки опустила голову, наче лихо, що спіткало її дім, стосувалося тільки її. Нарешті він побачив Кіліаана, що лежав на вишитому покривалі. Це його голову Хефзіба гладила: голова ж лежала на її руці й рухалася, наче в гарячці. Навколо пальців Кіліаана хтось обмотав чотки. Часом Бор мурчав і зітхав, часом з його вуст зривалося щось наче сміх ненависті. Обличчя його вкрилося потом, руки сіпалися між намистинами чоток. На грудях у нього лежала згорнута хустка, забруднена кров’ю. Мельхіорові хотілося б схопити ці збиті руки й потримати їх у своїх, ніби таким чином він міг знову розпалити полум’я життя свого друга. Великий страх стримував його при вигляді цього вмираючого, в якому мало що лишилося від того веселого, відважного Кіліаана, яким він завжди був в очах Мельхіора. Він бачив, як одна повіка будівничого з трудом сіпнулась, ніби її обтяжили свинцем, потім відкрилося одне око, потім повільно інше. Щось схоже на впізнання промайнуло на його холодному вологому обличчі. Здавалося, Бор хотів розсміятися, але це була лише гримаса.