Він побіжно зробив знак хреста над чолом Мельхіора, і його вже не було. Мельхіор повернувся додому, все ще з гнівом у серці. Кальскен вважав обвалення риштування перстом божим? Що знала ця мавпа єпископ про Бога, про Божі наміри та накази?
Востаннє Мельхіор побачив Кіліаана Бора, коли той лежав у церкві на катафалку, з ногами, повернутими до вівтаря. У ніч перед похованням художник чував при тілі разом з майстром гільдії будівників, деякими Зеленими Шапками та молодим священиком із парафії Кіліаана. Вони замінили Хефзібу та Блансінтьє, які цілий день сиділи з покійним, разом із декількома чорницями-терціарками, які пройшли зі своїми літаніями по всіх будинках жалоби. Під важкими чорними плащами дружину та доньку було майже не впізнати, такі вони були безформні, їх можна було розрізнити лише по голосу. Голос Хефзіби став тремтячим і тонким, як потерта срібна струна, яка от-от має обірватися. Блансінтьє прошепотіла лише кілька слів. Від мерця пахло старим ладаном, затхлим лавром і саваном, але з-під нього вже виходив стискаючий горло запах гнилої плоті. Обличчя Кіліаана було сірим відтінком його життєвих рис: без блакитного сміливого блиску в очах, без сміху Кіліаана не було. Мельхіор не приєднався до голови гільдії та Зелених Шапок, які поставили великий глечик пива біля бічних дверей церкви й час від часу виходили заливати свої біди. Він сидів, згорбившись на лавочці для молільників, і дивився, як спалахи й тіні довгих свічників неспокійно грають на обличчі його мертвого приятеля. Тривога піднялася в його душі від обіцянки, яку він дав мертвому, але в цьому жаху було щось нереальне. Він подивився на сині губи Кіліаана; о, якби той міг ще раз відкрити очі, щоб звільнити його від слова! За ці дні після смерті Кіліаана він багато разів думав про Блансінтьє, про одруження з нею, і йому здалося, що це був останній жорстокий жарт жартівливого Кіліаана. Він намагався уявити обличчя Блансінтьє, коли вона давала обіцянку; йому тепер здавалося, що вона взагалі нічого не сказала, так само, як він не міг повірити в дійсність тієї обіцянки. Мельхіорові руки мовчки стиснулися, коли двоє Шапок невідомо який вже раз вийшли, щоб потягти пива; і раптом він голосно схлипнув, охоплений сум’яттям і болем у серці.
Молодий священик підійшов до нього ближче і сказав, піднявши два пальці правої руки: "Моліться, проженіть лукавого!". Мельхіор заплющив очі й механічно почав читати свої молитви разом з іншими, доки повторювані впівголоса "Отче Наш" і "Радуйся, Маріє" не занурили його в внутрішній сон, доки він повністю не впав у нечутливість.
У день похорону Мельхіор і троє товаришів по гільдії Кіліаана несли вугласту, просмолену труну; їм не довелося нести її далеко. Кіліаан був похований у Парадійскені, на невеличкому цвинтарі біля дверей церкви, бо гробниці в нефі, поруч із олтарем х Пресвятими Таїнствами, давно були викуплені та оплачені старими сім’ями, що жили тут. Мельхіор пам'ятав, що зі спадщини Білеама Панкраса в нього залишився мішок землі, який старий художник купив за велику ціну в якогось паломника: це була єрусалимська земля, як казав продавець, зібрана власноруч на місці Гробу Господнього. Білеам Панкрас свято вірив в це, і навіть Мельхіор, його учень, думав так само, як учитель, хоча згодом у нього виникли сумніви: так багато було паломників, які торгували землею з Єрусалиму. Тим не менш, він узяв мішечок і запечатав його рідкісним срібним дукатом, який зберігав роками, бо його лицьову частину прикрашав гостро висічений голуб із дрібним пір’ям. Після подорожі до Антверпена Мельхіор часто дивився на голуба, знак Святого Духа, - не випадок втиснув йому у руку цей дукат! І тепер, радше через рідкісний символ, ніж через святенність землі, він поклав мішечок на труну свого друга: він так щиро бажав, щоб Кіліаан дожив до днів, коли епоха Духа нарешті запанує на землі, коли все нікчемне буде знищено, усе зло, яке Кіліаан так дуже ненавидів... Коли священик лопатою зробив знак хреста над могилою і кинув жменю піску на труну, скульптор Леонард високо підняв цеховий прапор, так що той заколисався й загойдався в його руках. Дзвони дзвеніли голосно й шумно, відлякуючи ворон і шпаків, які, злетівши вгору, почали робити швидкі шалені кола. Члени товариства "Карітас", до якого належав і Кіліаан, читали молитви, монотонні співи, що наростали й утихали, викликали у Мельхіора повільне запаморочення, наче він плив на порожньому кораблі крізь хвилі. Він побачив, як одна з жінок у чорному одягу протискується вперед, як вона спіткнулася й упала біля могили; як вона плакала вона й плакала в уривистих риданнях. Художник почув, що це була Хефзіба, нарешті срібна струна її голосу обірвалася. Він хотів підбігти й підняти його, але хтось зупинив його, прошепотів: "Залиш це, після бурі настане спокій". Мельхіору ставало дедалі холодніше й гірко; на поминках він сидів, ніби його серце стиснули сталевими капканами, а коли голова цеху, промовивши молитву, постукав молотком і всі присутні, чоловіки й жінки, почали їсти й пити з великим апетитом тих, хто залишився живий, Мельхіор виповз із дому жалоби й замкнувся у своїй кімнаті.