Невдовзі після того, як Хефзіба пішла, до Мельхіора з’явився посланець, чоловік у подорожній кареті. Він приніс Мельхіору листа, який, як виявилося, був від Кауденберга. Магістр вільних духів повідомив, що найближчим часом він не зможе відвідати Мельхіора, оскільки справи тримають його в інших краях, тому він попросив Мельхіора передати замовлені картини людині, яка доручить цього листа, для чого посланець мав віддати йому гаманець з двадцятьма золотими дукатами. З подивом художник поглянув на посланця Кауденберга: зовні він нічим не відрізнявся від інших мандрівних купців, тільки був більш стриманим, не таким улесливим і не так принижено сміявся. Оскільки він був таким небагатослівним, Мельхіор не наважився запитати його, де зараз живе вчитель, тому він лише запитав його, чи знає він зміст листа, оскільки він припускав, що цей стриманий незнайомець був послідовником або учнем Мелхіседека, і принаймні сподівався, що зможе це зробити через символ схрещених пальців, який майстер свого часу продемонстрував йому як розпізнавальний знак адамітів. Але посланець не подав жодного знаку, лише підтвердив, що він повинен забрати картини, а отримавши їх, віддати Мельхіору плату. Мельхіор допоміг йому завантажити загорнуті картини на віз; він відчув останнє гаряче бажання ще раз поглянути на них, особливо на Спокусу, але все це спало йому на думку надто раптово й бурхливо; купець уже пішов, гаманець був у руці Мельхіора.
Коли він замкнув нові блискучі монети в скриню, в якій також містилася грошова спадщина Блансінтьє, він зрозумів, що ці монети, разом із тими, що вже були в нього, або тими, які він мав отримати від нових замовлень, забезпечать його безтурботне існування на довгий час, і він пам'ятав обіцянку Кауденберга, що він ніколи не буде збувати праці і хліба. Йому це здалося знаком того, що невидиме Братство Просвітлених живе й працює таємно й не залишить його в спокої. Водночас він був радий, що Кауденберг не міг приїхати сам; його довгі роздуми, його витончена неспокійність і світськість ще більше схвилювали б нову та в чомусь бурхливу ситуацію Мельхіора. Мельхіор дав Блансінтьє гроші, щоб та купила собі сукню: люди в місті нехай не думають, що він не знає, що належить молодій жінці. Він побачив, що його подарунок здивував і підбадьорив її, і вона, збентежена й витончена, подякувала йому.
Не втримавшись, він взяв її за руку.
- Блансінтьє! Як це сталося, що одного разу ти подякувала мені менш боязко, коли я привіз тобі шаль з Антверпена?
Та стояла, опустивши голову, її тонка рука невпевнено лежала на його, ніби хотіла забрати її з його рук.
- Що я тоді зробила, Мельхіоре? – запитала вона.
- Ти обійняла мене і поцілувала в губи.
Блансінтьє не підвела очей.
- Так, я пам'ятаю, мій батько підштовхнув мене до тебе і закликав мене поцілувати, він ще називав мене гускою...
Мельхіор відпустив її руку. Та мовчки впала донизу.
- Отже, ти зробила це лише тому, що тобі наказав батько? Хіба ти не знала, що я тебе давно кохаю?
Блансінтьє трохи помовчала, а потім прошепотіла:
- Я вважала, що насправді ти закоханий у іншу…
У Мельхіора пересохло в горлі.
- Іншу? І хто б це була?
Блансінтьє прошепотіла ще тихіше:
- В мою матір.
Збліднувши, він подивився на Блансінтьє. У сірій сукні, з чепчиком на голові, у своїй ніжній гнучкості вона здавалася йому наївною дитиною, хоч і дитиною, гідною захоплення. Але потім на коротку, болісну, неоднозначну мить у нього склалося враження, що ця невинність була маскуванням і прикриттям якогось прихованого, небезпечного знання. Після довгої миті він, затинаючись, промовив:
- Так, я любив твою матір, я не заперечую цього, колись вона була для мене втіленням повної жіночості... - Він не міг говорити, невеликі груди дівчини піднімалися й опускалися швидше. - Але вона була одружена з моїм приятелем, Блансінтьє. Ніколи, ні словом, ні ділом, я не наблизився до неї...
- Вона це знала, - повільно сказала Блансінтьє.
На якусь мить серце Мельхіора зупинилося.
- Звідки вона могла знати?
Блансінтьє коротко, зневажливо знизала плечима:
- Людина говорить очима, Мельхіоре, очі її видають...
І знову її відповідь приголомшила його, її манера говорити і діяти, те, що вона сказала, здавалося набагато більш неоднозначним і світським, ніж личить її стрункій дівочій фігурі.
- Блансінтьє, - сказав він. Вперше та підняла на нього очі - синім, невинним, трохи вологим поглядом дівчинки. Поривчасто, проти свого звичайного самовладання, він вигукнув: - А тепер? Що тепер говорять мої очі?