- Я намалював це для нас...
Блансінтьє підняла погляд на картину. Мельхіор усе ще тримав її руку, тонкі пальці його дружини неспокійно здригалися в його. Він побачив, як по її обличчю розплився рум’янець - темний, двозначний рум’янець, що сповзав до її оголених грудей. Через мить вона запитала:
- Для нас? ... Що це?
- Весілля Адама... серафічне весілля, - відповів Мельхіор хрипким голосом перед важким, урочистим значенням моменту.
Блансінтьє похитала головою й усміхнулася, зібравшись із усією сміливістю, сказала, не відриваючи очей від дивної картини:
- Я цього не розумію.
Мельхіор глибоко вдихнув.
- Картина представляє союз чоловіка та жінки, а не лише союз Адама та Єви, який є повним без гріха та падіння... що ще є можливим і сьогодні.
Блансінтьє насупилася, намагаючись зрозуміти, змішаність, поєднана з цікавістю, не сходили з її обличчя. З її очей Мельхіор побачив, що дівчина дивиться на дерево із мавпами; її погляд ніби уникав нареченого й нареченої у вологій веселковій краплі, схожій на мильну бульбашку.
- Мавпи, що граються, - сказав він, - уособлюють поведінку більшості людей: вони спаровуються, нічого не знаючи про серафічний союз, бо ще не досягли свого людського призначення.
Блансінтьє похитала головою, очевидно, не зрозумівши його слів. Нарешті повільно, волею-неволею перевела погляд на оголені людські постаті.
- А ці? – запитала вона. - Чому вони замкнені в прозору кулю?
Мельхіорів голос зазвучав ще хрипкіше:
- Це справжня людська пара, яка святкує справжнє весілля... Їх ліжком є подібна до кришталю крапля, прозора перлина, що, без запліднення, повстає з небесної роси... і їхнє весілля таке ж ясне й незаплямоване.
Блансінтьє закусила губу, її очі сяяли темнішим, більш блакитним світлом.
- Хто, Мельхіоре, тебе навчив...
- Я знаю, що наші священики не вчать цього, - швидко сказав він. - проклята тілесність, щоб тільки таїнство Церкви могло її очистити... Серафічний шлюб заперечує гріх і прокляття...
Він знову замовк, побачивши. його дружина дедалі більше стривожилася: вчення Адама було надто великим, занадто новим і дивним.
Блансінтьє обережно підійшла до картини; тепер вона довго дивилася на подружжя, яке обійнялося, ніби тут було пояснення, якого не дали їй слова Мельхіора. Він знову став біля неї, вперше взяв її за руку, їхні стегна торкалися. Він вказав на Єву на картині:
- Ти впізнаєш її? - Блансінтьє, довго розмірковуючи, повільно й схвально кивнула головою. - Ти впізнаєш нас, Блансінтьє? - ледь чутно запитав він.
Вона нічого не сказала, але повернулася до нього всім тілом, як тоді, коли він повернувся з Антверпена, коли вона подякувала йому за кашемірову шаль. Тепер і в ній була покора, але Мельхіор, загострений до кожного її пориву, відчув, що в ній усе ще не виникла цікавість,вона була такою ж холодною й сухою, як губи, які вона пропонувала йому поцілувати.
- Значить, це була справді я, - сказала вона після поцілунку, не відпускаючи його, - це була я?
Мельхіор знав, що має на увазі Блансінтьє.
- Ти, Блансінтьє, ніхто інший, - сказав він здивовано, бо вона все ще думала про свою матір.
На її вустах заграла швидкоплинна марна усмішка, і вона схилила голову до Мельхіорового плеча.
- Здійсни шлюб, Мельхіоре, - сказала вона, - візьми нарешті те, що належить тобі по праву. Мельхіор продовжував тримати її в руках: її слова підсилили його бажання, воно піднялося такими швидкими хвилями, що розсудливість і пильність вже не мали над ним влади. - Здійсни шлюб, як ті тут, в цій перлині з картини... - повторила Блансінтьє, вдихаючи слова йому на вухо, а коли вимовила їх, легенько штовхнула його коліном в напрямку дверей. Він йшов до них разом з нею, її марнославство, цікавість і суха, холодна сила її поцілунку перепліталися з його повторюваним бажанням рабської покори в одну спокусу.