Після блакитної сукні Блансінтьє почала купувати собі все новий і новий одяг; Мельхіор, однак, зрадів, що дружина втішається цим. Вона ніколи не забувала показати йому нову сукню. Іноді вона також купувала тканини, які сама кроїла і вишивала або прикрашала різнобарвною вишивкою. У неї було втричі чи вчетверо більше сандалій і чудових туфель, ніж у будь-якої жінки її рангу. Крім того, вона поступово почала обвішувати себе пряжками та медальйонами, і вона рідко поверталася додому з вулиць Соллеболле або Майдекенсгоор без шматка мережива, браслета чи колечка.
Згодом Мельхіор помітив, що в місті говорять не тільки про бажання його дружини одягатися, а й про велику та малу рибку на його картині, яку він виставив у прихожій будинку, а також перед тим про Ковзаняра і Полювання на свиней. Щоразу, коли збиралися Зелені Шапки, дедалі все більш відкрито лунали натяки на бездітність його шлюбу. Який біс, вліз у його кістки? - питали вони, поштурхуючи його. Може, коли відливав, він піддався лихому оку відьми, яка пролітала повз нього дорогою на Вальпургієву ніч? Чи, може, необхідно прийти до його дверей з котячою музикою, щоб прогнати диявола, який звив собі гніздечко під його ліжком? Вони сказали це добродушно, як давні друзі, випивши не один глечик пива й шторхаючи Мельхіора в бік; насправді, можливо, вони не вірили в лихе око чи вигнання диявола котячою музикою. Але їхні зауваження завдали Мельхіорові болю через його турботу про Блансінтьє, так само як він відчував гіркий біль, коли бачив власну жінку, яка поверталася з базару з затуманеними очима, червоними плямами на обличчі та в поганому настрої – він відчував, як жінки кепкують над ним. вона: вже понад два роки заміжня, а колиски вдома немає!
Ніхто з них не говорив про це, але очі Блансінтьє мали той самий нещасний, неспокійний вигляд, і така ж грубість була в ній, коли сусідські діти, мабуть, підбурювані дорослими, розбивали яйця об двері їхнього дому, так що їй довелося змивати жовтки щіткою і водою. а потім, одного разу, коли солом’яний вінок був прив’язаний до її дверей, явний знак ганьби її тривалого безпліддя, Блансінтьє зачинилася у своїй кімнаті на багато годин, і Мельхіор почув її плач, бо вона ніколи не плакала від уходу своєї матері. Протягом наступних кількох місяців вона все частіше з'являлася на вулиці в обновах. Мельхіору це здавалося майже хворобою - тривогою, бажанням щось значити в очах людей. Він ніколи не відмовляв їй у грошах, коли Блансінтьє їх просила, він давав їх їй з відчуттям, ніби спокутує себе за якусь провину перед нею. Але відкупитися не зміг - почуття провини затягнулося. Чи це була гра сліпого випадку, що їй було відмовлено в материнстві, хоча він постійно грішив з нею проти Адамового закону любові, тоді як справжній адаміт, через надлишок довірливої ніжності до своєї супутниці, не використовуючи любов для продовження роду? І це безпліддя теж не могло бути випадковістю; мав тут бути якийсь сенс, який через недобрі передчуття викликав у Мельхіора більше горя, аніж відвертої насмішки.
Серед усіх цих хвилювань до Мельхіора зненацька завітав отець Франц Калс і одного ранку постукав у його двері. Мельхіор завів священика до кабінету, показав йому різьблене крісло - те саме, на якому сидів цар Мелхіседек, коли давав Мельхіорові вказівки для адамитського триптиха, - і вперше помітив, наскільки зробилося сивим волосся на скронях і шиї маленького каноніка. Священик же оглядав майстерню, ніби чогось шукав і не знаходив: він відмовився пити розведене пиво, яким хотів його пригостити Мельхіор, а потім оголосив, що прийшов з замовленням. Капітулу потрібні деякі розписи для каплиці, старі настінні розписи тепер настільки вицвіли, що їх ледве видно, а весь інтер’єр каплиці потребує ремонту, наступник Кіліаана вже подав ескізи.