Мельхіор ламав голову над тим, як і коли ці двоє могли зблизитися, коли настав той відповідний час. З усією силою своєї уяви він бачив таємні обійми їхніх рук, якийсь жест чи слово від обізнаного у світі магістра, якийсь непереборно чуттєвий дотик. Ніч за ніччю він лежав біля Блансінтьє, яка спала або вдавала, що спить. Відстань між ним і тим спокійним струнким тілом, яке ще не зовсім втратило дитинства, здавалося більшим, ніж зазвичай, хоч, можливо, вже знало про таємниці, яким його навчив хтось інший. Ця думка була гіркою і водночас містила в собі солодко-злісний присмак насолоди, що пробудила в Мельхіорові бурхливу уяву. Блансінтьє, яка пригощала гостя дедалі дорожчими й багатшими стравами, - гість тепер не втрачав слів, нібито віддає перевагу простим і здоровим стравам, - Блансінтьє, яка, незважаючи на збентеження, все більш модно одягалася не лише на вулиці, а й вдома, щоб затримати на собі погляд Кауденберга і догоджати йому... який чудовий супутник для короля Мелхіседека! Він уже не міг сумніватися у плотському бажанні Кауденберга, було б безглуздим вважати, нібито магістр у цьому відношенні відрізняється від інших людей. І він теж прагнув підпорядкувати бажане своєму бажанню, хоч би за допомогою любовного мистецтва адамітів ... тим більшою була спокуса. Мельхіор розумів, що для такого чоловіка, як Кауденберг, усе повинно було мати однакову силу й потяг - задоволення й покора жінки, самовдоволення й прославлення Бога. Блансінтьє була справжньою причиною його вагань і тривалого перебування в місті, хоч осіння сірість ставала все холоднішою та сильнішою, а дороги досить скоро зробляться непроїжджими.
Дивні, плутані думки приходили до Мельхіора. Він захоплювався Кауденбергом, як і раніше, але водночас дедалі більше сумнівався, чи він справді той чоловік, яким представлявся світові, не лише наївним людям, які бачили в ньому вишуканого іноземця з акредитивами, а й своїм прихильникам. Він часто залишав Мелхіседека та Блансінтьє самих удома. У безсилій тузі й заздрості йому здавалося, що він повинен дати гостеві можливість володіти молодою жінкою завдяки своєму адамівському священству, а також своєму беззаперечному чоловічому бажанню. Це були муки його самого, не більше; Мельхіор знав це щоразу, коли виходив із дому, коли під будь-яким приводом відвідував когось із товаришів по гільдії, чи заходив до церкви й розмовляв із новим будівничим Філіпом Хеннекіном, чи проходив крізь міську браму й тинявся навколо між одним та іншим дощем, мандрував довкола мурів, під деревами, що вже скидали жовте й руде листя. Чому він так нелюдськи мучився? Відповідь на це питання залишалася прихованою в глибині його серця - бродити тут далеко від дому й залишити цей дім досвідченим чоловікові й дівчині, які мали найменший стимул спантеличити одне одного, як це викликало їхнє бажання - цей образ мав диявольську силу. Мельхіор не хотів про це думати і не міг думати ні про що інше. Він волів би піти найкоротшим шляхом додому, але натомість біг усе далі й далі; він болісно відчував уколи гніву, занепокоєння та приниження, і до цього болю додавалося дурне очікування, що Блансінтьє в обіймах магістра Вільних Духів нарешті буде посвячена в серафічне кохання і через те - щасливою коханням, яке він, Мельхіор Хінтам, обожнюючий її раб, не міг відкрити їй. Чи було це дике самокатування, яке він наклав на себе, жертвою, за якою, як і за кожною жертвою, прийшло полегшення й благословення?
В котрий невідомо раз по місту пішли чутки про Мельхіора, але цього разу він не знав про це, настільки його охопили образливі ревнощі та жорстока сила уяви.
І тільки наступник Кіліаана, праведний, твердий як бронза Філіп Хеннекін, нарешті звернув його увагу на те, що йому загрожує. Будівничий працював у багатьох містах Нідерландів, Рейнської області та єпископстві Утрехт; на повну протилежність жвавому, безтурботному Кіліаану, який у своєму шкіряному фартусі й мулярській пов'язці аж ніяк не був проти того, щоб працювати серед робітників, чий одяг часто був забризканий вапном, Хеннекін підкреслював чистий, бездоганний вигляд. Він ніколи не був на вулиці без фетрового капелюха з бобровим хутром або без шовкової шапки зі звисаючими китицями, і ніколи його не бачили без плаща. Він не піднімався по хитких драбинах, як Кіліаан, і не випробовував особисто риштування, а натомість побудував собі невеликий дерев’яний захисний навіс навпроти церкви, звідки пильно наглядав і керував будівництвом за допомогою наглядачів. Його не любили в колі Зелених Шапок, бо він чемно відхилив їхній заклик приєднатися до братства; тоді вони назвали його папським поплічником і безземельним юнкером, але Мельхіора привабила холодна й помазана порядність цього чоловіка, який, як визнавали всі цехові брати та теслі, чудово розумівся на своїй справі.