— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?
Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.
Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.
Кажу:
— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.
Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.
Перевдягався без сорому. Вона дивилася, як справді лікар. Начебто я не жива людина, а хвора, і вона шукає очима, де може бути розташоване особливо шкідливе для життя місце. Дійшла до пояса і відвернулася.
Я закутався в простирадло.
Переніс мокре до печі, посунув пару стільців, розвісив. Прилаштував чоботи, онучі.
Став біля печі.
Дим звідти йшов неприємний. Не дров’яний, інший.
Відкрив заслінку, подивився.
— Чим палите? Ганчірок накидали. Хвалилися, дрова добрі.
Поліна відповіла з-за моєї спини:
— Дрова зараз додам. Нехай на ганчірках розгориться. Матерія швидко горить, але їдко.
Поліна тримала біля грудей кілька суконь, розглядала їх. Потім швидко зім’яла, відсунула мене з дороги, стала шурувати, заштовхувати в глиб вогню купу.
— Ви грійтеся, обсихайте, Михайле Івановичу. Тут швидко згорить, і запах минеться, потім дров покладу. Я щоб не змішувати. Щоб окремо. Щоб точно знати, що згоріло.
З печі вилітали іскри, палахкотіло полум’я, Поліна обпікала руки, але уваги не звертала.
— Ну ось. Тепер дрова кину. В сарайчику у мене дрова. Я піду, а ви посидьте. Не стійте. Ви ж босий. На ноги вам у мене немає нічого. У Лільки ніжка велика була, у неї зріст. На вас, звичайно, будуть маленькі, але не свої ж вам давати. У мене ніжка невеличка. А у Лілічки велика. Як для жінки велика. Я зараз принесу вам Ліліччині, вона на ніжки свої взувала, коли приходила. А ви Лілечку вбили, Михайле Івановичу. Їй уже капці не потрібні. Не потрібні?
Я стояв нерухомо.
І Поліна стояла.
І рухалися у неї тільки нафарбовані губи.
Бурмотіла й бурмотіла. Слів не розібрати. Тому що слова не сходилися з глуздом. Я їх намагався поєднати, а вони з глуздом не поєднувалися. Аж ніяк. Хоч я їх у себе всередині мільйон разів повторював увесь час після 18 травня 1952 року.
Виходить, Лаєвська знала. Знала — і ганяла мене, як вовка. Туди-сюди. Я відчував, що вона знає остаточно і безповоротно. Але сподівався.
Лаєвська присіла на краєчок стільця з моїм кітелем. Із-за її спини видніли погони. Халат з драконами в сажі. Руки багряно-бурі, в попелі.
— За дровами треба. Я б сходив — у простирадлі незручно. Сходите?
Поліна пішла.
Повернулася з оберемком дров. Скинула їх із себе, як непотрібний тягар.
Знову присіла.
— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.
Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.
— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.
— Знаю.
— Ну то що, товаришу слідчий, зігрілися?
— Ні. Підкладіть дров, будь ласка.
Поліна підклала. Вогонь там ще був, але слабкий. Вона не ворушила, щоб розгоралося. Саме зайнялося. Дивилася і дивилася.
— Сідайте, Поліно Львівно. Давайте відомості зводити разом. Заради останнього разу.
— А що зводити? Лільку я в такому вигляді знайшла біля смітника, згадати гидко. Взяла до себе в хату. Ви про дівчаток моїх знаєте? Мали знати вже за моїми розрахунками. Напитали по крапельці. Точно?
Я кивнув.
— І у Гилі Мельника були?
— Був.
— Ну, от. Лілька мені так і доповіла: тільки Гиля знає повністю. Розповіла мені, значить, Лілька, я її у себе залишила жити. Привела до тями. Закликала брати приклад з мене. Без прикладу не можна. Я їй казала: ось у мене троє дітей убили, не рахуючи чоловіка, я зла мушу бути, з глузду з’їхати. А я тримаюся. І ти, Лілько, тримайся. Змушувала її сукню вдягати, волосся в зачіску збирати, а не хвойдою ходити. Ну, чимось мені треба було її тримати. Я їй пояснювала: ти повинна мені допомагати в житті, я без тебе пропаду, ти остання, хто моїх живих дітей бачив. Ти мені замість них. Одна за трьох. Звичайно, збільшувала її роль, щоб підтримати. Потім за свої гроші їй халупку купила. За копійки. Але поступово ми з нею трошки довели до пуття, перебудували, не текло згори — і добре. А далі Лілька прочумалася. Я порадила казати, що хатка їй дісталася від бабусі, яку вона доглядала. Люди всякі бувають, питання б почали ставити: „Чого це Лаєвська на свої гроші Горобчик хату купує?“ А для мене гроші — сміття. Мені за одну сукню платили, як у вас, Михайле Івановичу, оклад за місяць. Жінка сидітиме без хліба — але сукню зробить. Дуже мені треба було, щоб Лілька у мене була під боком. У свою відпустку вона завжди зі мною їздила по дитячих будинках. Дітей з нею дивилися. Вона каже — ось та схожа на Мілочку. А я дивлюся — ні, не схожа зовсім. На Раю, старшу мою, якось знайшли дівчинку дуже схожу. Поговорили з нею навіть. Лілька аж за руку мене щипає — схожа, вилита. А я з голосу чую — ні. Наступного дня приїхали знову — на свіжу голову подивилися. І Лілька погодилася — не схожа. На середню мою Сонечку взагалі жодної не трапилося хоч на крапельку схожої. Ви уявляєте, Михайле Івановичу. За стільки років. Лілька 14-го року. У 47-му, коли ви з нею зустрілися, їй виповнилося 33. Цілком могла народити. Я їй сказала — я ж розуміла, хоч і робила вигляд: не знайду собі дівчаток, щоб як мої. Я їй кажу — народи, Лілько. Нехай наполовину від кого захочеш, а наполовину твоє. А на тобі мої дівчатка відображаються. Виростимо цю дитину. Добре б теж дівчинку. Але якщо й хлопчик — нічого. До того ж у близнюків часто близнючки й народжуються. Я сподівалася. Лілька вибрала вас. Ви, Михайле Івановичу, мало того, що самі із себе гарний чоловік, то ще й на мого Зиновія схожі. У вас, українців, іноді трапляються такі обличчя, що викапаний єврей. Не ображайтеся. Я подивилася на вас якось, мені Лілька підказала, коли чекає вас до себе. Подивилася і вирішила остаточно. Те що треба. Лілька по-жіночому радилася зі мною з усіх питань. Тож ви майте на увазі, що я з вами третьою поруч була. Для контролю. Але — не виходило у неї, не виходило. А ви прикипіли до неї. Ось вашого пригріву Лілька й не витримала. Поскаржилася: „Дивиться Цупкий, ніби хоче вбити. Я йому поперек усього його життя. Він приміряється, як краще мене позбутися“. Безповоротно ви її, Михайле Івановичу, скалічили своїм ставленням.