— Я скалічив? А ви не скалічили? Прив’язали дівку невідомо чим до себе. Тримали на ланцюгу, можна сказати. З розуму її зводили. А Ліля сама не розуміла, що робить, що я теж жива людина — не розуміла? Робите з Лільки матір Божу. Мойсеєнко у неї навіщо крутився? Уся вулиця знала — коханець. Тільки я й не знав.
Лаєвська зареготала як раніше:
— Мойсеєнко! Він же артист. Причепився до неї на вулиці, вірші читав, провів до хвіртки. Потім приходив, під вікнами пісні горланив. Лілька, щоб себе відволікти, пустила його. Нагодувала, похмелитися дала. Між іншим, розсудила заради вас: нехай для відводу очей Роман ходить відкрито. Щоб людям розмови дати відповідні. На випадок її від вас вагітності. Готовий татко буде. Рома! Рома міг три години поему читати. Іншого йому на думку не спадало. Одного разу напився і „Василя Тьоркіна“ почав репетирувати. Пам’ять він не пропив. Напам’ять ушкварив. До якогось рядка дійшов, Лілька як ужалена підскочила. Кричить: „Повтори!“ Він навідріз відмовляється. На шкоду. Я, каже, цю главу про хвилинну душевну слабкість бійця читати перед людьми не буду. І тобі не маю наміру повторювати». Вона його — лясь по пиці. Він її. Вона: «Читай!» Він: «Не буду!» Якби я в ту хвилину не прийшла — наробили б лиха. Лілька в синцях залишилася. Він теж. Думаю, прибив би її. Або вона його. Їй іноді треба було спустити пару. Вона кипіла всередині. Я питаю: «Що там такого, щоб за слова, нехай і в риму, за патли одне одного тягати?» Лілька мені каже: «Він зі сцени не хотів читати, там про смерть бійця, причому бійцеві треба тільки дати згоду, і все, і йому спокій настане. А Ромка оголосив бойкот. „У книжці,— каже, нехай написано як написано, я поважаю, що людина особисто склала, а зі сцени читати такого не буду. Якщо на смертний спокій лише особисту згоду треба, то, виходить, багато погодяться. А погоджуватися не можна. Це проти присяги“. Дурень Ромка. Розумівся б хоч на смерті. Тим паче на війні». І так Лілька розійшлася, наче сказилася… Вибухова, звичайно, була. Моментами, а вибухова. Чесно кажучи — скажена баба. А ви кажете — Мойсеєнко! Для вас Мойсеєнко золотим виявився. Ви на нього скинули справу — і кінець. Якби він не повісився, я б, звичайно, вивела вас на чисту воду. Для справедливості. Але він же сам? А, Михайле Івановичу, скажіть чесно — сам?
— Сам.
— Добре.
Помовчали.