Лаєвська здивовано дивилася на мене. На мене всього: від голови до ніг. Охоплювала поглядом. І очі її розширювалися і звужувалися навперемін.
Вона як дивилася на мене, так і дивилася, але при цьому дотяглася рукою до кобури, відкрила її, дістала на дотик капшук, відкинула чавунну заслінку і кинула у полум’я.
Зазирнула туди. І не промовила ані слова.
Хотів повернути її на землю і сказати, що все одно золото не згорить. Але промовчав. Мені до того байдуже.
Ішов під дощем і підбивав підсумки. Шукав свою похибку.
Ніколи я не з’являвся до Лільки у формі. Крім першого разу, — але то глибоким зимовим вечором. Це раз.
Одягався щоразу нехай із незначними, але змінами. Це два.
Через передню хвіртку не входив. Заздалегідь звертав на зади і стукав у шибку збоку городу. Це три.
Коли твердо востаннє прямував до Лільки, по вулиці Куличика, яка впиралася просто в Цеткін, з іншого боку, мені назустріч рухався Мойсеєнко в дуже нетверезому стані. Жував великий окраєць. Відколупував скоринку, як малий хлопчик. Зрозуміло, йшов він від Лільки.
Я бачив його в театрі у виставі «Шельменко-денщик» і з глузливих розповідей Лільки знав, що вона має з ним близьке знайомство як з артистом.
Ліля валялася на канапі. Сказала, що тільки-но забрався геть Роман. З’явився голодний, попросив їсти. Лілька принципово відмовилася підводитися. Він відкраяв півбуханки і пішов.
Подивився на стіл: лежало півбуханки житнього і зверху — ніж у налиплих крихтах.
У мене в голові промайнула шалена думка, про здійснення якої я заздалегідь не думав і не мріяв.
Уточнив:
— Сам хліб шматував? П’яний з ножем — мало що йому б ударило. А раптом він не хліб порізав, а щось інше. Не боїшся?
Лілька байдуже відповіла:
— Не боюся. Буду я ще всяким п’яницям хліб різати. А якби й порізав мене — то й слава Богу. Тільки щоб на смерть.
Цієї миті я зрозумів — зараз або ніколи.
Лілька підвелась на лікті й запитала:
— Що мені зробити, щоб ти сюди не ходив? Може, вмерти? І сама мучусь, і тебе мучу.
Я відповів, що думав:
— Померти, Лілько. Мені не можна. У мене дружина, донька. А ти сама. Тобі все одно жити не треба. Ти сама товчеш до посиніння.
Вона підвелась, скинула нічну сорочку, вдягла крепдешинову сукню в горошок, причесалась.
Потім згадала, що не вмилася. Ополоснула обличчя під рукомийником у коридорчику.
Сказала:
— Ходімо. Не треба в хаті. Людям тут жити.
Я обернув рукоятку ножа папірцем — відірвав від газети шматок.
Лілька не бачила.
Стала до мене спиною.
Каже:
— Ну, як ти вартових знімав, щоб не пискнули.
Лілька підставила мені шию. Від шиї багато крові. Я міг забруднитися фонтаном.