Я розвернув Євсея обличчям до себе і закінчив нашу розмову таким чином:
— Через тебе до мене претензії. Бачиш, зачепили. Гутін — сумнівний з національного питання, Цупкий з Гутіним обіймається і взасос цілується, давай по Цупкому вдаримо. Ні. Не вийде в них!
Євсей засвітився, хоч я його й боляче стиснув за плечі.
— Не вийде, Мишо! Ми проливали кров разом. Не вийде.
Я не знав, як підтримати товариша, і тільки сказав:
— Отож.
Настала можливість поїхати в Остер, як я хотів і планував. А вдома я пояснив: їду на батьківщину, в село Рябина, що між Харковом і Сумами. Далеко від Чернігова. І на роботі поширив ту саму версію. Відгриміла велика війна. У мене мати та батько закатовані фашистськими нелюдами як передові колгоспники, причому батько — активіст. Востаннє вклонитися могилі батьків — на таке мотивування я змушений був зважитися. Соромно.
Але в той же час не соромно. Після Остра я намітив і справді дістатися до Рябини. Якщо вийде.
Хто не знає, пояснюю.
Заднім числом завжди легко засуджувати. А в ті роки почуття були напружені пожарищами минулої війни. До щастя подати однією рукою. І будь-яка перешкода після кровопролитних боїв бачилася незначною на мирному тлі. Це я не для філософії, а для знаття.
І таку перешкоду мені втнула Горобчик Лілія.
Так, цікава жінка до своєї смерті. За чутками на її адресу. Але її нема. А у мене неприємності. Прикро? Прикро. Але нехай. Чесне ім’я дорожче я не знаю за що.
Євсею нічого не сказав. Відвертість — добре, а совість краща. І совість мені диктувала: нікого не треба зачіпати. Є оперативне положення: в курсі — отже, причетний.
Перед потягом прогулявся вулицею Цеткін.
Будинок 23 не видавав жодного звуку.
Я обігнув будівлю ззаду, переліз через паркан.
У курнику мертва тиша. Двері розчинені, ані пір’їнки, ані зернинки.
Остер — відома єврейська місцевість. Приблизна більшість євреїв. Решта українці. Трохи росіян.
Посеред руйнувань подекуди росли будови. Непоказні, але з добротного лісу. Вдома — не вдома, але й не зовсім шпаристі бараки. Люди самі для себе будували. Дошка до дошки пригнані на совість. А потім ще й обшиють дранкою. Жити та жити.
Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але загалом і в цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.
Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.
Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка й акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.
Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало. Коли заграли українську — «Ти казала у неділю» — загорланили всі. Хором. Пісня що треба. На віки. Народна.
Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі та хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Упихають у горлянку. А наші: поїв, не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.
Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.
Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:
— Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.
І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.
Горлає, як скажений:
— До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!
І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.
Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.
У голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.
Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого.
Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.
Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.
Я підняв склянку і кажу:
— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.