Вона погладила себе по гаптованому шовку від грудей вниз і на товстому стегні стиснула пухкий кулачок.
І цим пухким своїм кулачком ляснула:
— Що, згодилася жидівка?
Я відверто відповів:
— Згодилася. Коли дитину рятуєш, усі згодяться.
Вона відвернулася. Так різко, що стілець від натуги скрипнув.
І голосом, інакшим, не гидотним, яким вона зазвичай до мене зверталася, промовила:
— Так. Коли дітей рятуєш — усі згодяться. Усі.
Лаєвська зібралася вмить. Вона — на автобусі, саме під’їхав до зупинки по дорозі — до Любочки, я ловив машину, щоб транспортувати Йосипа з Коцюбинського на П’яті Кути.
Коли їхав додому за хлопчиком і Лаєвською, подумав, що погарячкував. Можна було з дому відвезти Йосипа в лікарню, а Любочці сказати, що до Лаєвської. Але тут же зрозумів, цей номер не пройде. Любочка захоче відвідати, хоч разок — і що? Ні, я вчинив правильно. Шкодував, що в пориві видав Любину вагітність, але в цілому — правильно.
Лаєвська все зробила, як обіцяла. І я, як обіцяв.
Вирішили з нею, що приходитиму не щодня і дивитися на хлопчика буду здалеку, щоб самому про всяк випадок не виявитися переносником зарази.
Лікування просувалося швидкими темпами — як заведено в природі таких речей.
Посилене харчування, ліки, догляд Лаєвська взяла на себе. Я, звичайно, збирався все до копійки повернути їй з найближчої зарплатні.
Вона так і сказала:
— Віддасте. У мене поки вистачає. Не вистачить — у Євочки візьму.
Мала на увазі Єву Горобчик.
Я машинально запитав, чим займається Єва, звідки у неї прибутки на новому місці, чи влаштувалася вона на роботу.
Поліна Львівна в двох словах описала, що Єва пішла на взуттєву фабрику, туди, де працювала Ліля, і навіть зайняла її місце на конвеєрі.
Я кивнув:
— Еге ж, так само «кашу» на колодку намазує. І що, густа «каша», чи як завжди, грудками з потертю вище за норму?
Лаєвська зауважила:
— Звідки ви, Михайле Івановичу, знаєте, що Лілечка «кашу» намащувала?
Я промовчав. На провокаційні запитання відповідати не можна. Ніколи не можна. Мало звідки я знаю. Я, між іншим, багато чого знаю.
— Ви, Поліно Львівно, якщо забули, то я вам нагадаю, що я особисто слідство вів у справі Лільки. І на фабриці бував. І з колективом розмовляв. І весь робочий процес дивився. І заготовки з конвеєра в руки брав, не боявся забруднитися.
— Що ви, що ви! Я вас зачепити не хотіла. Мовилося то й мовилося. Євочка теж багато з товаришами Лілечки розмовляє. Вони їй багато чого розповідають як сестрі покійної. Вам не цікаво? Можу поділитися. Або Євочка сама вам розповість. Не хочете?
Щоб припинити непотрібне продовження, я сказав:
— Коли час прийде, сам запитаю. І вона мені любісінько викладе. І колектив ще раз поспитаю, якщо вважатиму за потрібне.
Лаєвська витягла руки вгору і замахала руками. Рукави халата задерлися високо. Я помітив, що руки від ліктів униз у неї ще більш погладшали і трошки обвисли. Вона руками часто при розмові трусила по-всякому. Не помітити було неможливо. Так, жінка вже не молоденька. А бундючиться. Шкода її, а що поробиш.
Подумки відволікся на секунду.
А Лаєвська гнула свою лінію:
— Ой, що ви розлютилися, і Лілічку грубо згадали — «справа Лільки»! Вона вам не Лілька, а Лілія Соломонівна Горобчик, убита злочинним чином на подвір’ї власної оселі серед ясного дня. — Почала ніби жартом, а закінчила поганим тоном. Поганим.
Я суворо глянув на неї і запропонував:
— Поліно Львівно, ви на тлі хворої дитини перебуваєте. Давайте на дурниці не відволікатися.
Вона тут же змінила вираз обличчя, почала розповідати про Йосипа.
Прощалися душевно. Я пообіцяв з’явитися за день, але в разі чого просив негайно повідомити мене по робочому телефону.
Лаєвська кивнула в бік папірця, заткнутого за трельяж, там був записаний мій робочий телефон:
— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю. Не хвилюйтеся.
Заходив я до Поліни Львівни зрання, а в обід пролунав дзвінок. Але не від неї.
Телефонувала Єва Горобчик.
— Михайле Івановичу, ой, приїжджайте скоріше, пояснювати ніколи, швидше!
Я навіть не спитав — куди їхати? Зрозумів — до Поліни Львівни.
Наш хлопець на мотоциклі підкинув у момент.
Залітаю в хату — там ціле збіговисько. Зусель Табачник, Довид, Єва Горобчик, Малка Цвинтар. Галасують по-своєму.
Я крикнув поверх них:
— Усім мовчати! Де дитина?
Вони замовкли, як застрелені.
У тиші заговорила Єва: