За народнім переказом, на скелю Манастирко спускалась року 1787 цариця Катерина II, коли їхала з Катеринославу до Херсону. Дуже вразила її велична картина, яка розкрилась перед нею з скелі Манастирко на могутній та грізний поріг. Для цариці, кажуть, на скелі видовбали стіл, скамниці й тарілки, щоб частувати її. Там, де цариця стояла, лишились дві ямки од її ступенів. Тоді, кажуть, царі були твердіші од скель, а тепер скелі стали твердіші од царів. В дійсності цариця Катерина зовсім не була на скелі Манастирко. Правитель Катеринославського намісництва І. М. Сінельніков приймав високу гостю в чудовому дерев'яному палаці, якого він збудував на високому одкритому березі Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. Коли лоцмани почали спускати через Ненаситець всі 80 суден царської флотилії, то цариця сиділа на високому балконі палаца й відтіля з «живим інтересом» слідкувала, як судна, одно за одним, то поринали в шумній, клекотливій воді порога, то несподівано виривались з ревучої безодні його і неслись стрілою на широкий простір. Усі ті ямочки та заглибини, які є на скелі і які зв'язують з іменем цариці, всі вони пороблені для чогось іншого в часи десь дуже далекі од наших часів. Може, що то єсть так звані шліхувадла, в яких людина ще в передісторичні часи вилощувала різне своє кам'яне знаряддя. Такі ж шліхувадла находять і на інших скелях нижче Манастирка.
На правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, зроблений був 1737 року «от россіян ретраншемент с редутами, который занимал 50 десятин».
Року 1741 коло цього Ненаситецького ретраншементу виникло поселення «из малороссийских казаков и крестьян». Року 1776, після скасування Запорізької Січи, одведено було «провиянтмейстеру Синельникову на реке Днепре, при устье р. Вороной по течению ее с левой сторони, 3000 удобной и 1700 неудобной земли». На тій землі Сінельніков заснував село Василівку на ім'я старшого сина свого Василя на лівому боці Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. За межуванням 1779 року, «у полковника Івана Максимовича Синельникова под половиною реки Днепра да речки Вороной сказалось всего земли, способной и неспособной под хлебопашество, с лесами, озерами, песками, бичевниками, дорогами 6442 дес. и 288 кв. саж.; состоящей деревни Васильевки подданых малороссиян мужеского пола 45 и женска 25 душ».
Року 1780 І. М. Сінельнікову пожаловано нові землі на правому березі Дніпра, коло Ненаситецького ретраншементу, 3536 дес. і 750 кв. саж., де він заснував нове село Миколаївку на ім'я другого свого сина Миколи. В тому селі «подданных малороссиян мужска пола 20 душ, женска 15».
Тоді ж таки окремо пожаловано дружині І. М. Сінельнікова, Авдотьї Василівні, народженній Страховій, 3187 дес. і 1075 кв. саж., де засновано «деревню» Військову; там поселено рештки запорізького війська, через що «деревня» й здобула собі таку назву. В ній було «подданных малороссиян мужеского пола 19, женска 13 душ».
Року 1782 І. М. Сінельнікову ще пожаловано землі на лівому боці Дніпра коло Плетеницького лиману, над половинами Дніпровського проливу, річки Конки, над річкою Ушкалкою, всього придатної і непридатної 16 819 дес. 768 кв. саж., де Сінельніков заснував село Іванівку на своє власне ім'я. «В том селе за майором и кавалером Синельниковым состоит господский дом, при нем дворовых людей не имеется, крестьянских дворов 115, в них по ревизии мужска пола 317, женска 282 души».
Опріч усього того, І. М. Сінельнікову пожаловано ще «во владеніе» село Медведівку Полтавської губерні Костянтиноградського повіту.
Без сумніву, І. М. Сінельніков, як правитель Катеринославського намісництва, не раз був коло порогів і не раз бачив їх. Отже, з усіх порогів, очевидно, найбільше подобався йому Ненаситецький поріг. Коло нього він здобув собі великі ділянки землі, коло нього заснував і села на ім'я синів; до нього ж він закликав і «високу гостю»: він знав, куди саме її повезти і що саме їй показати.
І справді, з усіх порогів найбільше враження справляє Ненаситецький поріг. Це якась могутня, велика, стихійна сила і разом з тим чудова, чарівна, захопна, привабна сила. І хоч на якому б ступені розвитку була людина, вона не може не зачаруватись тим, що бачить перед собою, не може не спинитись тут та не сказати собі: що ж краще од цього в цих місцях є і куди ж далі йти?
Без сумніву, коло Ненаситецького порога жила людина і в кам'яну, і в бронзову, і в залізну добу передісторичних часів, і в історичні часи, близькі до нас.