Чомусь я подумав, що це і є ті події, на які ми всі очікували, і що внаслідок цих потрясінь ми отримаємо, урешті, те, чого прагнули всі ці роки. Уже наприкінці серпня я опинився в Стрию, де проходило формування українських стрілецьких частин. Усього сформовано було десять сотень по двісті п’ятдесят стрільців, після чого нас перекинули на вишкіл. Так почалася моя війна. Хоча довший час нарікати на обставини не випадало — австріяки не надто нам довіряли, тож замість участі в кривавих позиційних боях ми охороняли карпатські перевали. Та війна брала своє, і наші частини теж мали пройти крізь м’ясорубку артилерійських обстрілів і фронтальних наступів.
Стоячи в караулі чи відігріваючись під час перепочинку, я мучив себе питаннями — чому так сталося? Хто прирік мене блукати світом, міняти міста й перетинати кордони, ділити хліб із незнайомими випадковими блукальцями й спати з жінками, мову яких я не розумів? Хто вигнав мене з мого дому? Батько, який ніколи в мене не вірив, чи Господь Бог, у якого, своєю чергою, не вірив я? І де він є — мій дім? Охоплені ідеєю відвоювати свою Україну, вийняти її зі свого серця й дати їй прорости в кривавому повоєнному ґрунті, ми змушені були йти вперед, зі зброєю в руках, чуючи з-поза оборонних укріплень, як наші супротивники говорять тією ж таки мовою, що й ми. Зіштовхнуті в цьому місиві холодною рукою історії, ми виборювали свою республіку робочих людей, зігрівали холодний карпатський сніг своє теплою кров’ю, вірячи в те, що наші жертви не будуть марними, а з нашого чину постане цілком інший світ — сповнений мужності й справедливості. Що поза тим? Мені було двадцять дев’ять. Я був високий, худий, мав яскраве руде волосся й холодні зелені очі. Десь потойбіч війни виростали мої діти, жили жінки, які мене любили, старіли батьки, які від мене відмовилися. Я теж відмовився від усього, що зі мною мало статися. Відмовився, і вже мені не випадало стати ані священиком, ані підпрапорщиком, ані естандарт-юнкером, ані підхорунжим. Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою на душі, з підробленим паспортом у кишені. Попереду було життя. І смерть так само.
У квітні п’ятнадцятого, під час першого ж бою, мене було вбито. Поховали мене в спільній могилі. На сьогодні могила не збереглася.
Юрій Винничук
Історія друга. Андреас. 1908—1998
У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити, і то жити в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово — жити, щоб жити. Ніколи не пробували? А дарма, тільки таке життя й приносить найбільше задоволення — життя задля життя. Щоправда, це не так просто, бо життя сповнене різноманітних перепон, які доводиться долати, але мені якось поки що це вдається, цим я відрізняюся від свого батька.
Мій батько скидався на перекотиполе, куди його тільки не заносило! От він начебто мав сформовані політичні переконання. Хоча, що я про нього можу судити, якщо ніколи його не бачив? Але судячи з того, що мама про нього оповідала з глибоким смутком, так воно й було — неприкаяний був чоловік, поліг десь у бою з москалями, навіть невідомо, де його поховали. Ні, мені так жити не подобалося, мені баглося все у своєму житті обставити так, аби воно рухалося по колії — рівно, без вибоїн, без перепадів. Я постановив собі, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, які б гурагани не бушували над головою.
Моя мати покинула мого батька в Румунії й поїхала до Харкова, де я й народився. Вона потім писала йому, але відповіді не отримала. Коли спалахнула Московсько-українська війна, моя мама, дуже практична й вирозуміла німкеня, вирішила, що якраз настала пора відшукати мого батька. Був 1919 рік. Наша мандрівка на Захід тривала два місяці. З Києва до Львова добиралися ми на возах з пораненими січовими стрільцями. Від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув ще чотири роки тому, ба більше — серед стрільців знайшовся один, що знав його дуже добре, приятелював з ним, і він таки розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом укрилася імлою.
Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї. А ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні й важко поранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати — я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними у Трикутнику смерті, то мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов. Кажуть, тиф косив там сотнями.