Я держался за голову, совсем как футболист, промахнувшийся по пустым воротам, и переступал ногами, стараясь держаться по возможности прямо. Вечерело, в общежитиях горели окна, и отовсюду пахло борщами. Я причалил на лавочке под семейной общагой на очередной передых, нашел глазами знакомое окно и решил позвать Серого, потому как кому еще пожаловаться на житуху, как не липшему корешу.
Но на мой крик выглянула Алена и заорала на все окрестности: «Нету его, пошел вон, алкаш проклятый, вали отсюдова». Я опешил от такой несправедливости: «Дура ты, я ж не пью совсем».
«Знаем, слыхали, все вы не пьете, кобели проклятые, пошел вон», — отрезала она и захлопнула окно. На крик среагировали бабульки на лавочке и начали меня песочить, что, мол, пьяница, позор. А одна особо ретивая начала бить меня авоськой с буряком, видимо, отыгрываясь за что-то свое, личное. Я свалился с лавочки и полз, прикрывая голову, до угла, где зловредная бабулька наконец от меня отстала, рявкнула на прощанье: «Ползи под свой магазин, гамно такое», и вернулась к своим на лавочку.
Я чуть-чуть покунял у стены, а потом собрался с силами и пополз к своему мужскому общежитию. Там уже праздновали добрый вечер, в окнах торчали колонки и Высоцкий на весь двор перекликался с Анной Герман, которая, надо же, пела про «мой компас земной». Я полз к стене своей общаги, совсем как на марш-броске под руководством деда Пихто, вспоминая, как он уговаривал отстающих: «Давай, давай, синочок, зовсім трошки осталося, давай, родний».
И я дал как мог. Причалил к стене и понял, что сил ползти к крыльцу уже нет — совсем заморылся, еще и голову ломит так, что, кажется, вот-вот оторвется что-то важное. «Надо еще поспать», — решил я, улегся на бочок и закрыл глаза, надеясь, что мне приснится Максимка, играющий в футбол, или улыбающийся майор Морозенко со стаканом разведенного спирта. И, представьте себе, я увидал их обоих, а после мне уже ничего и не снилось.
Андрій Кокотюха
Історія п’ята. Банан: етапи великого шляху. 1970—2042
Мене називають Бананом, і я йду в ногу з часом.
У моєму дитинстві, а також отроцтві та юності рухатися в ногу з часом означало стояти на місці. Бо — зараз буде мудра фраза! — у час тотальної розгубленості ніхто не міг чітко визначити вектор власного руху та руху своєї країни. Адже не відчував країну своєю, лиш користав із неї. Додам — аж такої користі для себе не мав. Було в країні все не так, проте я замолоду того не відчував. Думав: так і треба, усі так живуть, а там, де капіталізм — навіть гірше.
Проте я досяг того, що маю на момент, коли це пишу, бо гнув одну лінію: прагнув принести людям якусь користь. Благословенні дев’яності роки відкрили масу можливостей. Шукай себе й обов’язково знайдеш. Навіть якщо плистимеш за течією — винесе каламутна хвиля.
Ніби винесла.
Але давайте по порядку.
1.
Отже, народився я в Чернігові, хоча всю мою рідню треба шукати в Харкові. Це якщо комусь стукне в голову відтворювати й досліджувати наше генеалогічне дерево. Записали Борисом Кутовим.
Коли почалися перебудова і гласність, дізнався: мій тато одружився з моєю мамою лише з метою поміняти прізвище й забезпечити мені пролетарське походження на двісті відсотків.
Того вимагала моя безпека.
Батьків родовід розлетівся цвітом ледь не по всьому світу. Щоправда, дізнався я про це, коли дозволила суспільно-політична обстановка. Адже в час, на який припало моє дитинство, згадувати про жодного з них можна було лише пошепки. Уже згодом кожен далекий, ніколи не бачений родич сам по собі означав позитивну рекомендацію. І якщо в жилах бігла кров тих самих Чумаків, це сприймалося знаком генетичної якості.
Пізніше поясню докладніше, а поки досить знати: Комітет державної безпеки УРСР робив мисливську стійку не на всякого Чумака, бо прізвище в Україні поширене. Контора, як відомо, писала й читала. Тож питання в органів виникало лише тоді, коли дізнавалися: ми маємо родичів у Харкові, на Харківщині, а чи самі народилися там.
Судіть самі. Прадід — рідний брат священика з Деркачів, а релігія — опіум для радянського народу. Не може кревний родич церковного служителя бути лояльним до вчення марксизму-ленінізму, офіційної релігії часів мого дитинства, юності й частково — університетів. Його кузен перед революцією одружився там же, у Харкові, з єврейкою, що негативно впливало на «п’ятий пункт» — національність. Євреїв, навіть напівкровних, на початку 1970-х років влада не любила. Адже навіть крапля єврейської крові — не походження, а засіб пересування: давала законні підстави для еміграції в Ізраїль, для возз’єднання з родичами. У моєму випадку — по лінії якоїсь там — юрідної бабусі. Уже це давало підстави КДБ взяти над усіма Чумаками негласний нагляд.