Тож нічого хорошого від життя ми, Чумаки, сподіватися не могли.
Як вони всі виглядали, я бачив лише на чорно-білих знімках в альбомі бабусі Зої. Найбільше там було фотографій діда, який уперто не хотів змінювати прізвище Чумак на якесь спокійніше. Тобто насправді якось зібрався, вирішив узяти дівоче прізвище бабусі Зої, навіть написав відповідну заяву. Точно в день весілля біля ЗАГСу до молодят підійшов чоловік у цивільному, спершу назвався й показав корочку, потім — привітав молодих із щасливою подією, а тоді сказав, укарбовуючи назавжди в бабусину пам’ять слова:
— Думаєте, шановний, поміняєте фамілію — поміняєтеся самі? Зарубайте собі на носі, а краще — запишіть і прочитайте перед першою шлюбною ніччю: ваше коріння можна лише викорчувати, а землю розрівняти. Назвати таке генеалогічне дерево іншим словом не вийде. Чорного кобеля, шановний, не відмиєш добіла. Чули приказку? Лишіть, як є, аби були на виду! Гірко!
Молодятам нічого не лишалося, як слухняно поцілуватися. Поцілунок по команді завдав обом такої сильної травми, що під час застілля вони не могли виконувати неодмінний для пошлюблених ритуал. Пізніше в мене виникла підозра: відчуття на собі всевидячого ока прискорила дідову смерть від інфаркту, хай навіть стежили за ним лише в його уяві.
Так чи інакше, батько з дитинства навчився боятися династійного прізвища. У підлітковому віці вважав родовід Чумаків тавром і ледь не прокляттям. Один час навіть називав себе інакше, ніж записано у свідоцтві про народження, шкільному журналі й медичній карточці районної дитячої поліклініки. Бабуся Зоя не знайшла іншого виходу, як переїхати з великого Харкова в містечко поменше й, на її думку, спокійніше.
Помилка відкрилася дуже скоро.
Річ у тому, що відділам КДБ УРСР у великих містах вистачало роботи. Натомість у райцентрах співробітники били байдики від нудьги. Розважаючись хіба пошуком антирадянських гасел між рядків як передовиць районної газети, так і в рубриці «Листи наших читачів». Тож дізнавшись, що на їхню територію прибувають громадяни «з біографією», вони потерли руки й навідалися вже другого дня по тому, як бабуся Зоя віднесла паспорт на прописку в гуртожитку механічного заводу. Співробітників було троє разом із начальником, і вони встановили графік відвідин.
Бабуся Зоя звикла б і до цього.
Але 1968 року сталася прикра пригода, яка змусила її плюнути на все й пакувати манатки.
У збиральному цеху вона, нова робітниця, раптом стала передовиком виробництва. Питання було ледь не політичним. До того кілька років цех пас задніх, бо там працювали переважно чоловіки, котрим тринадцята зарплата нахрін упала, аби жодну із законних дванадцяти не затримували, видаючи аванс і получку строго п’ятого та двадцятого. Бабуся Зоя, згадавши шляхетне походження, узяла справу у свої руки. Трудовий подвиг начальство оцінило заслужено: виписали передовиці Зої Чумак премію, сфотографували для стінгазети і, найголовніше, вирішили дати про неї замітку на другу шпальту газети районної. Кадебешники піднялися, не змовляючись: такої ідеологічної диверсії вони допустити не мали права.
— Ви зовсім тут мізки пропили? — волав начальник управління, зачинившись у парткомі зсередини, а ззовні його підлеглі пантрували периметр, аби не вешталися зайві. — Наша газета, вашу мать, називається «Під прапором Леніна!» І просто під прапором Леніна ви тулите фотографію особи з неблагонадійним прізвищем! Ви розумієте, що саме через таких, як ви, наші війська вже вимушені на прохання чехословацьких товаришів виконувати завдання партії з відновлення порядку й соціалістичної законності? Хочете, аби сюди танки ввели?
— На завод? — кліпнув очима блідий спітнілий парторг.
— Куди партія накаже — туди і введуть… не дай Боже, — сплюнув через ліве плече кадебіст, постукавши по столу. — Значить, ніяких заміток. Стінгазету — зняти й спалити. А те, що в тебе людина з прізвищем Чумак — передовик соціалістичного виробництва, нічого ще не означає. Вона маскується, входить у довіру. Кіно про розвідників бачив? Як там вони проникають у гестапо чи абвер? «Шлях у “Сатурн”» згадай, чи «Помилку резидента». Бачив?
Парторг кивнув і витер піт із чола.
— Отож. Вони, ці приховані вороги, отак граються. Навіть якщо не отримали завдання. Потім самі запропонують послуги іноземним спецслужбам. Премію випиши, ще одну. Хай заспокоїться.