Бабуся Зоя не заспокоїлася, розрахувалася протягом місяця й перебралася сюди, у Чернігів, де справді менше мозолила очі, не виглядала зі своїм прізвищем чиряком на видному місці. А мій майбутній батько, переживши все досить болісно, побачив лише один спосіб жити спокійно: поміняти прізвище в шлюбі з кимось, хто ніколи не викличе підозр у пильних органів.
Так Григорій Чумак одружився з Анною Кутовою. З подвійними прізвищами не грався: записався на жінчине. У належний час, без затримок, холодної весни 1970 року, у цей світ прийшов я, Кутовий Борис Григорович.
2.
Анкету отримав правильну: мама працювала малярем на будівництві, тато пив горілку.
Так він сублімував своє генетичне дисидентство. Можна сказати, працював під прикриттям чужого прізвища.
Тобто родитель теж числився в тому ж будівельно-монтажному управлінні. Коли мама з ним познайомилася, Григорій Чумак трудився монтажником і навіть виглядав романтиком, уперше поцілувавши маму на верхотурі в башті крану — туди він запросив її на побачення, щоб показати вигляд чернігівських новобудов на Рокосовського згори. Проте далі через систематичне пияцтво його опустили на землю, перевівши в муляри. Щойно спосіб життя почав дедалі більше нагадувати медичний діагноз, тата перевели в різнороби.
На цій скромній посаді він дотягнув до дня проголошення Україною державної Незалежності. Потім його скоротили серед перших. Якщо будівельне підприємство зупинилося, бо ніхто нічого не будує, а отже, нема роботи, різнороби вичищалися відразу. Їх скидали, як баласт на судні під час ідеального шторму, і вони сідали на мілину в сімейній гавані. З іншими проходило, та не з моєю мамою. Вона вже насобачилася робити євроремонти, там платили, і їй не подобалися зазіхання безробітного чоловіка з амбіціями невизнаного генія цегляних кладок на чесно зароблені купоно-карбованці.
— Від тебе нема користі! — черговий раз заявила мама, додавши при цьому вбивчий і дієвий з настанням нових часів аргумент: — Подякуй, Гришо, що тебе з дому ще не вигнали. Бо тепер, знаєш, капіталізм. Дикий, але симпатичний. Учив у школі, що за капіталізму людина людині вовк? Ось і сиди, зайчику, поки вовчиця добра. Моя ж доброта, Гришо, не безмежна.
Батько зітхав, та на певний час таки переставав циганити гроші. Йому видавали лише на цигарки, і якось родина помітила: в алкогольний штопор Григорій Кутовий заходить, викуривши чотири пачки «Прими». А смалив він, між іншим, по пачці. Принаймні так говорив, купуючи цілу зранку й у тихому розпачі показуючи порожню під вечір. Тобто щочотири дні батько напивався невідомо з яких грошей.
У ситуації розібралася бабуся Зоя. Від самого початку вона стежила за ним пильно, як КДБ — за нею.
Двадцять років, тобто весь період мого зростання й мужніння, він не давав жодних приводів, будучи простим і відкритим: напивався від авансу до зарплати з невеличкими перервами й мирно спав. Шкідливим у такому стані мій батько не був, хоч мав унікальну звичку засинати не лише на подружньому дивані ще до «Вечірньої казки», а й у будь-якому іншому місці. Одного разу заснув у тролейбусі, їздив по колу на задньому сидінні. З ним змирилися водій і кондуктор. Діти бавилися, смикаючи дядю за носа. Любителі насіння з міркувань дрібного хуліганства сипали лушпайки в його кишені. Та мамині подруги, наші родичі й знайомі неймовірно заздрили нам: голови їхніх родин у такому стані буянили, матюкалися, билися й трощили куплені з трудом і по блату вітальні й кухонні меблі. Тож мама навіть потай пишалася татом. Згодом я дізнався: це один із різновидів «стокгольмського синдрому».
Після 1991 року тішитися чоловіком, котрий не вписався в нові реалії та нічого не робить, суперечило вимогам доби. А бабуся Зоя вивела нашого малого підприємця на чисту воду. Виявляється, батько купував цигарки, та викурював заледве половину. Решту роздавав чи продавав поштучно за кілька купонів. Демонструючи порожню пачку, отримував гроші на нову, додавав до них виручку за куриво, і так за чотири дні збиралася сума, яка дозволяла відвести душу. Дрібна афера в маминих очах набула глобального масштабу, батька виставили за двері.
— Зате в Борі перед очима приклад, яким не треба бути! — підсумувала вона.
Істину «Тобою повинні пишатися, ти мусиш бути потрібним!» я всмоктав фактично з молоком матері, бо чув ці слова спершу на рівні підсвідомості, потім — у свідомому житті. Зі зрозумілих, мабуть, уже причин мама не могла, бо не мала часу, займатися моїм вихованням. Батько теж відомо чому не міг. Тож мною заопікувалася бабуся Зоя.