Спершу влаштувалася прибиральницею в мій дитячий садок. Але по-справжньому вона розвернулася в нашій школі: перевелася туди, щойно мене записали в перший клас, і працювала вже до пенсії. Як більшість шкільних прибиральниць, бабуся Зоя швидко стала головнішою за директора людиною. Після того, як вона ретельно вишуровувала його кабінет, він не насмілювався зайти туди, поки не висохне. А якщо того вимагали обставини — відразу тікав до кабінету завуча й переховувався там. Також прибиральниця запросто робила зауваження вчителькам української мови та літератури, коли ті, забуваючись, ступали на щойно помитий нею квадратний сантиметр. Особливо перепадало молоденьким педагогам, розподіленим після завершення навчання.
— Куди по митому! — шпетила їх бабуся Зоя, і ті сахалися від зичного окрику, втягуючи голови в худенькі плечі. — Вас в інститутах свинячити вчать? Марш на уроки!
Шкільну прибиральницю обходив стороною фізкультурник, котрий, за чутками, займався забороненим саме карате й потай давав уроки за грубі гроші, використовуючи для своїх незаконних студій малий спортзал. Проте він та інші педагоги радше поважали бабусю Зою, бо справжній, ірраціональний страх вона наганяла на військового керівника Гущіна, полковника інженерних військ. Відставний офіцер Збройних сил дарував їй на 8 Березня тюльпани. Та купити ними лояльність прибиральниці не зміг: вона, як я дізнався з часом, тримала до всіх радянських офіцерів величезний зуб, тому зводила рахунки з тим, хто поруч. За законом евклідової геометрії, била на найкоротшу відстань.
Наслухавшись удома про те, що людина народжена, аби бути корисною, а не такою, як мій батько та шкільні військові керівники, я вже рядовим жовтеням почав намацувати власну життєву стежку.
Саме в той час отримав прізвисько Банан, яке прилипло назавжди. Сталося це в третьому класі, на традиційному для кожного першого вересня ленінському уроці. Його проводив класний керівник, учитель історії, єдиний у школі власник стильного зеленого берета, постійно заломленого набакир. Інші вчителі-чоловіки носили залежно від сезону капелюхи й шапки зі штучного собаки. Історик берета не знімав хоч у дощ, хоч у сніг, міг навіть прийти в ньому на урок. Старшокласники, котрі курили за школою на великих перервах та взагалі поводили себе виклично, вважали вищим пілотажем піднести руку, встати з задньої парти й безапеляційно заявити:
— Владиславе Зиновійовичу, у приміщенні головний убір треба знімать.
Зухвалець наражався на небезпеку бути викликаним до дошки, бо зазвичай не знати історії середніх віків чомусь вважалося чеснотою для старшокласників нашої школи й відповідну оцінку кожен діставав безпомильно. Проте це не лякало, адже все одно всі шкільні курці збиралися після восьмого класу в ПТУ, де жоден зі шкільних предметів, включно з тренуванням з одягання протигазу під час вправ із цивільної оборони, не знадобиться. Але прізвисько я дістав, не кидаючи виклик історикові, прозваному через те, що Зіновійович, Зямою. Навпаки: хотів показати, що на свій ніжний вік політично грамотний та підкутий.
— Якою ми хочемо бачити нашу Батьківщину? — звернувся Зяма до третьокласників, перед тим розказавши, що саме відтепер країна впоралася з побудовою розвиненого соціалізму й зараз мусить визначитися з напрямом подальшого розвитку.
Я підніс руку першим, отримав дозвіл, підскочив і випалив:
— Банановою республікою!
Це визначення почув по телевізору чи то в фільмі, чи в програмі «Час», чи в іншій серйозній політичній передачі. Оскільки бананів не лише в Чернігові, а й по всій країні, на мою думку, бракувало, пропозиція наїстися їх від пуза в недалекому майбутньому виглядала прийнятною, навіть гідною. Та Зяма почервонів, заплямкав губами, легенько тупнув ногою, спитав грізно:
— Тебе хто навчив, Кутовий? Батько?
Мій родитель, як сказано вище, не міг навчити мене нічого. Тож я гойднув головою, промимривши:
— Сам додумався. Хіба погано?
— Сядь! — відмахнувся від мене історик, тут же не стримався, додав: — Сам ти Банан!
Із прізвиськом я швидко змирився. Навіть прозваний Бананом може змусити себе поважати й приносити користь.
Я мав план.
Я почав.
3.
Спершу я почав давати всім охочим списувати.
Жовтенята часто заглядали в чужі зошити, аби дізнатися, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти шість. Усе йшло добре до першої масштабної контрольної, коли тринадцять однокласників із тридцяти, включно зі мною, зробили однакові помилки й заробили однакові відповідні оцінки. Відтоді довіра до мене зникла на короткий час, і я вирішив завоювати авторитет інакше: потрапивши на шкільну дошку пошани.