Так і сталося. Зі школи прибрали історика Зяму, на його місце знайшли заміну. Директору оголосили догану за невчасне виявлення нездорової атмосфери, що складається в педагогічному колективі школи. Моїм батькам порадили стежити за моїм позашкільним розвитком і записати в авіамодельний гурток. А мені вивели «незадовільно» з поведінки за чверть у табелі.
Розказую це для того, аби ви зрозуміли: школу життя, школу тримати удари, я почав проходити раніше, ніж більшість однолітків. Тому в божевільні дев’яності не розгубився й не втратив себе. Хто б знав, як загартовує бажання забути про недосяжні моєму розуму палестини, зосередившись на рутинній роботі: збиранні макулатури й металевого брухту.
Я планомірно й системно позбавляв від непотрібного паперу та іржавого заліза свій мікрорайон. Далі переключився на сусідні. Шкільний комірник Федорович уже тікав від мене, бо плоди моєї діяльності накопичувалися швидше, ніж їх могла вивезти вантажна машина. Не маючи іншого виходу, я почав складати паперові в’язки в куток біля складу, де вони намокли під дощем, набухли й стали потроху гнити.
Такий кричущий факт недбальства й нехтування своїми обов’язками спровокував мій наступний крок. Я почав скаржитися. Спершу — новому класному керівнику. Потім — завучу. Нарешті дійшов до директора. Догана, вліплена через мою небачену активність, ще боліла свіжою раною. Тож директор у відповідь порадив мені краще вчитися, виправивши погані оцінки з малювання та співів. Уперто йдучи іншим шляхом, я написав розлогого, як умію, листа в «Піонерську правду», «Зірку» та «Юний натураліст». Мій лист покликав у дорогу череватого й лисуватого кореспондента «Піонерської правди».
Журналіст-правдоруб, як водиться, постукав до директора. Не встиг товстунчик усе пояснити й оговтатися, як директор захопив його в полон, покликав на допомогу відставного полковника інженерних військ Гущіна й витягнув із сейфа коньяк, отриманий від члена батьківського комітету за срібну медаль його доньці. Допивши, трійця ухвалила соломонове рішення. «Піонерська правда» інцидент описувати не буде, а піонерська організація видасть активному школяреві почесну грамоту. А коли вже активіст так любить писати, нехай спрямує енергію на виготовлення стіннівки.
Отак, почавши з макулатури, я несподівано для себе став головним шкільним пропагандистом.
Спершу мав таке піонерське доручення. Як вступив у комсомол — комсомольське.
А потім воно врятувало мене від вірної смерті.
Принаймні так пояснила мама.
4.
Ще на призовній комісії мене запитали, де хочу служити.
Не довго думаючи, я відповів — де Батьківщина накаже. І додав: бажано там, де неспокійна обстановка й треба максимально концентруватися, аби принести на своєму місці найбільше користі. Був також шкурний інтерес, про який я завбачливо промовчав, щоб не виглядати повним ідіотом. Наслухавшись про традиційну армійську «дідівщину», не тішився з перспективи постійно бути битим і ходити зі слідами приниженої гідності на лиці й тілі. Не те щоб я боявся. Навпаки, підтягнув фізкультуру, ходив на секцію дозволених новими віяннями східних єдиноборств, хоч без особливих успіхів, але участь важливіша за перемогу. Почував себе впевнено, якщо доведеться захистити однокласницю від двох петеушників на танцях. Та проти десятка таких самих петеушників у казармі чи солдатському сортирі встояти не міг би навіть бойовий дракон Брюс Лі, особливо коли нападуть ззаду, звалять з ніг, міститимуть носаками й обпісяють під фінал. Тож службу ближче до «гарячих точок» уважав порятунком.
Кілька років сумлінно готуючи стінгазети й виступаючи на різних зборах із політінформаціями, я старанно готувався до цього, щоразу перелопачуючи купу газет. Так у моїй голові склалося: люди гуртуються перед лицем небезпеки, і військовослужбовців це найперше стосується. Бо, коли ворог біля воріт, ніхто не примушуватиме «салабона» чистити зубною щіткою очко й прати онучі «дідам». Натомість старший товариш поставить плече молодшому, а мудрий офіцер поведе в переможний бій. Саме в «гарячих точках» служба видавалася мені такою, якою повинна бути.