У військкоматі мене взяли на особливий облік. Догулюючи до призову, перебувся різноробом на будівництві поряд із батьком, якого за законом не мали права звільнити. Хоч навіть борці за проголошену партією та урядом тверезість визнали його безнадійним.
Весною 1988-го я отримав повістку. Мене розподілили в команду, де раніше один одного мало хто знав. Але все одно шкільне прізвисько нагадало про себе й прилипло в незнайомому колективі. Бо я виявився єдиним з усіх, хто з’явився в пошитих на випускний модних тоді штанях — «бананах», що обійшлися задорого, як на статки нашої родини, аби поносити лише сезон. Побачивши мене такого в строю, прапорщик гаркнув:
— А це що за банан тут стоїть, як бик насцяв! — після цього прізвисько пролонгувалося на два наступні роки автоматично.
Як дізнався по приїзді, нас, новачків, збиралися відправити в Афганістан виконувати інтернаціональний обов’язок. Забігаючи наперед, нагадаю: тоді ніхто не знав, що за рік війська звідти виведуть, хоч питання: «За що ми там воюємо?» вже піднімалося на мітингах, яких ставало дедалі більше — їх показували навіть у програмі «Час». Перед відправкою новобранці мусили пройти «учєбку». І тут з’ясувалося: курс на демократію і очищення партії не знизив рівень загрози з боку світового імперіалізму, натомість перебудова та гласність у казарми ще не дійшли й діяли на військо, як боротьба з пияцтвом — на мого тата. Нас усе одно змушували мити сортири, застеляти чужі ліжка й робити безліч інших справ, що не мали нічого спільного навіть із тією військовою підготовкою, яку нам викладав відставний полковник інженерних військ Гущін. Особливо напружувала велика кількість політзанять, замість чого, на мою думку, можна й треба було займатися вогневою підготовкою чи рукопашним боєм.
Саме на політзаняттях замість конспектувати за майором-політруком я виклав своє бачення проблем Збройних сил і запропонував способи їхнього розв’язання. Список реформ у армії від Бориса Кутового на прізвисько Банан склав двадцять три пункти, і це — лише початок. Лишалося оформити документ належним чином і пересилати секретним пакетом до Міністерства оборони товаришу Язову. Але слати сирий документ до поважної структури не хотілося, тому я спершу вирішив показати його товаришу політруку.
Майор спершу нічого не зрозумів. Тоді я пояснив: він сам на заняттях читає нам із брошур, де написано: перебудова вимагає ініціативи мас, на які буде спиратися. А рядовий Кутовий представником такої маси якраз і є. Політрук прочитав ще раз, спитав, чи маю вже якісь наряди, і почувши — ні, про всяк випадок звільнив від грядущих. Потім пішов із моїм документом до командира. За півгодини моєму ротному передали наказ: тримати мене в казармі, нікуди не випускати. Нарешті викликали до командира, і старий солдат почав із армійською прямотою:
— Якої маси ти, воїне, представник? Де ти почув таку галіматню? Хто тебе навчив, може, товариш майор? — він кивнув на зосередженого політрука.
— Сам додумався, — пояснив я.
— А де в статуті Збройних сил написано, що солдат повинен думати? — рявкнув командир частини, грюкнув по столу кулаком, аж на стіні здригнувся портрет генсека Горбачова, і звелів майорові тут же, у його присутності, провести зі мною профілактичну бесіду.
З наступного ранку мене звільнили від усього, крім ранкової зарядки, згодом ізолювали в карантині й змусили вчити статут до особливого розпорядження. За добу моє питання було вирішене. Як морально нестійкому, зброї рядовому Кутовому довіряти не можна, до бойової техніки — не підпускати. Коли так, в Афганістані мені робити нема чого, особливо — з такими переконаннями. Піднявши анкетні дані, командування дізналося: у школі я виконував ті самі функції, що й політрук. Оскільки язик у мене підвішений, розмови зі мною негативно впливатимуть на бойовий дух воїнів-інтернаціоналістів. Адже моральний стан контингенту сорокової армії й без того лишає бажати кращого — срані демократи стараються, Сталіна на них нема. Тому мене від гріха подалі перевели до іншої частини, у Джезказган, де я все одно прав «дідам» онучі, чистив зубною щіткою очко й ходив за них у наряди. Проте уникнув служби в Афгані, звідки кілька моїх однополчан до виводу військ встигли повернутися додому в цинкових гробах.
Очевидна неможливість реформувати армію знизу підготувала мене до думки: треба реформувати Радянський Союз.
Повернувшись у Чернігів весною 1990-го, я зрозумів — реформи неможливі, тільки напалм.
Так я пристав до лав національного визвольного руху.