Іншої дороги нащадку Чумацького роду, генетично постраждалому від режиму, тоді не було.
5.
На той час вітер перебудови здійняв бурю і керувати стихією вже не міг ніхто.
Процеси формування національної свідомості набули в суспільстві, як писали саморобні газети, дедалі більшої ваги. Побувавши на кількох мітингах у нашому самопроголошеному Гайд-парку, я спершу перейнявся ідеями відродження нації, потім — заразився ними. Тим більше що одним із головних активістів був наш історик Зяма. У незмінному береті та застебнутому під горло плащі він кричав у ручний гучномовець — «матюгальник» про те, як став жертвою режиму через дозвіл учням самостійно мислити. Після чергового зібрання я підійшов привітатися, Зяма мене впізнав, обійняв, подарував жовто-блакитний значок і відразу застеріг від надмірних контактів із паном Андрущенком. Вони виступали по черзі й навіть мали однакові повноваження, але Зямі не подобалося, що пан Андрущенко називає себе фундатором осередку Народного Руху України за перебудову в Чернігові. Адже біля витоків стояв саме він, Зяма, якого такі пани андрущенки намагаються виштовхати на маргінеси.
Згодом, коли я вже записався до Руху, поміняв комсомольський квиток на калькулятор під час відповідної акції протесту й почав важливу для майбутнього України роботу агітатора, пан Андрущенко застерігав мене від надмірних контактів із Зямою. По-перше, саме він, пан Андрущенко, знайшов кошти в канадійській дияспорі на розвиток української справи. А по-друге, Зяма вісім років тому був у партії, і тепер перефарбувався. Тоді як він, пан Андрущенко, працював двірником. Пізніше я дізнався: пан Андрущенко працював двірником двадцять п’ять років, аби отримати однокімнатну квартиру, дістав її з початком перебудови й аж тоді включився в боротьбу. Хоча, з його слів, весь цей час писав і відразу спалював вірші антирадянського змісту.
Розбиратися в цих сплетіннях доль двох провідників я не мав коли. Роздобувши ще значків з національною символікою, поширив їх на маму, бабусю Зою та навіть на батька, котрому було все одно, який значок носити. У побратимів із західних регіонів випросив жовто-блакитний прапор. А коли мені сказали, що розміщення кольорів на ньому неправильне, дістав ще один, аби причепити поруч: перший висів синім кольором догори, другий — жовтим. Оформлення патріотичного куточка довершили портрет Тараса Шевченка в кожусі, Івана Мазепи на цупкій листівці, Степана Бандери з самвидавчої брошури та вирізана з газети фотографія поета Івана Драча.
Батько моїх політичних переконань не поділяв. Але дискутувати не міг, навіть якби хотів: віднедавна, беручи відгули, почав заробляти стоянням у чергах за горілкою. Займаючи її зранку, тато пропускав спраглих уперед, чекаючи, кому б продати своє місце, потім сумлінно ставав у кінець і там обговорював із колегами негативні наслідки перебудови.
Саме в алкогольних чергах на той час єдналися всі дисидентські сили. Мою активність батько наводив як поганий приклад, який не варто наслідувати. Його підтримували: «Правильно, Гришо! Що ції сопляки понімають!»
Тим часом я, одягнувши вишиванку під піджак або варену джинсову куртку, виступав на мітингах, щоразу завершуючи співом заборонених стрілецьких пісень. Народ охоче підтягував їх, демонструючи спрагу за втраченою спадщиною. І Зяма, і пан Андрущенко попри розбіжності в методах розбудови держави та питаннях національної ідеї виявилися єдині в одному: треба пишатися тим, що до національно-визвольного руху примкнув прямий нащадок тих самих Чумаків. Навіть вирішили модернізувати автентичні слова майже дозволеного на той момент Павла Чубинського, співаючи:
але потім передумали, бо не узгодили, кому з них має належати така красива й корисна ініціатива.
До Різдва наступного 1991 року я вивчив кілька колядок і зібрав вертеп, аби ходити по квартирах перевірених людей. Колядникам усюди щедро наливали, саме тоді я вперше за двадцять років напився. Це викликало розпач матері, обурення бабусі Зої: «Ще один!» — і несподівано примирило з батьком. Ранком він визнав: національна свідомість пробуджується правильно. Значить, я все роблю так. І вперше замислився, чи не повернути собі родове прізвище в паспорт.
Вінцем власної діяльності того періоду я досі вважаю боротьбу за викорінення з Чернігова будь-якої згадки про Леніна. Крім пам’ятників, тут виявилося кілька вулиць, чотири провулки, місця культури та відпочинку та інші місця з його іменем. Спроба облити монумент у центрі міста білою фарбою призвела до затримання й адміністративного штрафу за хуліганство. Я почав здирати таблички з іменем Леніна, після чого мене знову забрали в міліцію, де черговий запитав: