На час смерті моїй мамі, Лілії Чумак-Ордаш, виповнилось повних сорок років. За будь-якими мірками ранувато для геморагічного інсульту, проте мама, як і її батько, мій дід — Максим Ордаш, — з ранніх років страждала на гіпертонію. Дід казав, що це через його батька, тобто мого прадіда — Геннадія Попеля, — якого він не пам’ятав, бо прабабця Надя розлучилася й вийшла заміж за іншого ще до того, як дід Максим навчився говорити реченнями, що налічували більше трьох слів. Дідусь часто переповідав почуту на початку 1990-х історію, яка з часом стала чимось на кшталт родинної легенди, про те, як далекого 1972-го прабабця Надя з її першим чоловіком — «отим безтолковим Попелем» — опинилися за лічені кілометри від епіцентру промислового ядерного вибуху, яким Совєти намагались загасити пожежу на газовому родовищі неподалік Хрестища на заході Харківської області. Я після того навіть ґуґлив: і пожежа, і вибух не були вигадкою. Газовий факел палав два роки до підриву ядерного заряду й ще впродовж місяців після нього, інакше кажучи, єдиними наслідками вибуху стали вибиті вікна й потріскані стіни в довколишніх селах, а також кількасот опромінених людей, серед яких — мій прадід Гена з тоді ще кількамісячним дідусем Максимом на руках.
Того дня, коли в мами стався інсульт, був вихідний, батьки сиділи вдома. Пригадую, як приблизно за годину після того, як спала пообідня спека, я взувався, збираючись на тренування з боротьби, а мама розчісувала волосся й чекала, щоб зачинити за мною двері. Я потягнувся рукою за наплічником, коли по моїх вухах ляснув непристойно гучний зойк; я підняв голову й побачив, як мама безшумно опускається на підлогу. Вся її ліва сторона застигла, права ж навпаки — смикалася. Вона піднесла праву долоню до перекошеного лиця — пальці нещадно дряпали шкіру над вухом і скронею — і, викривляючи губи, зашипіла: «Пече… пече…» Невдовзі слова поступились огидному нечленороздільному булькотінню. Я заплакав і, схилившись, побачив жах у її очах. Мама вже не могла виразно говорити, але поки що не втратила здатність усвідомлювати. Коли прибіг батько, вона обмочилась і знепритомніла.
Це тепер я розумію, що в тому стані як-небудь допомогти їй ми вже не могли. Ніхто не міг. Але тоді я просто не міг збагнути, чому батько, чекаючи поки приїде швидка, стовбичить на місці й нічого не робить. Маму навіть не забирали в лікарню. Лікар, що її оглянув, діагностував незворотній набряк мозку, після чого вколов знеболювальне й поїхав. Шансів не було. Наступного ранку, не приходячи до тями, мама померла, а я пообіцяв собі, що стану лікарем, який запобігає інсультам. Я вірив, що це з біса круто: мати можливість ухвалювати рішення й відповідати за них.
Як помер батько? Це неприємна історія. Тобто я не хочу сказати, начебто смерть рідного батька може бути приємною, просто мій відійшов так, що соромно розповідати. Василь Чумак мав звичку подовгу зачинятися в туалеті з газетою чи журналом. 2 березня 2047-го — я саме закінчував інтернатуру в Центрі неврології — батько звично засів у вбиральні, прихопивши з собою новий номер «Країни». Десь через півгодини припекло мені. Наразившись на замкнуті зсередини двері, я взявся стукати, кілька разів смикнув ручку, навіть спробував кричати, але марно. Зрештою виламав двері. Батько зі спущеними штанами сидів на унітазі, розклавши на колінах розгорнутий журнал. Утім, він не читав, не дивився на мене і, зрозуміло, не срав, бо був мертвий. Причина смерті та ж, що й у мами: обширний геморагічний інсульт.
Заскочивши до квартири на сімнадцятому поверсі, я прийняв душ і відчув себе трохи краще. У вхідних побачив три повідомлення — два від Шпрота і одне Бонки, проте відповідати не став. Похапцем натягнув на себе чистий одяг і вислизнув із квартири.
Виходячи з під’їзду, на мить затримався. В очі кинулось електронне оголошення ліворуч від входу, яке чомусь не помітив дорогою від метро. Центральна виборча комісія України нагадувала колишнім жителям Донецької та Луганської областей про Референдум із визначення статусу територій, що були окуповані Росією, і який мав відбутися за два тижні. Жирним шрифтом була виділена нотатка про те, що в голосуванні мають право брати участь не лише мешканці Донбасу, але й особи 2014–2020 рр. народження, хоча б один із батьків яких проживав у Донецькій чи Луганській області на момент початку російської агресії, але які були народжені за межами окупованих територій.
Накопичений за день жар хвилями підіймався від землі, наче вона випаровувалася. Я востаннє зиркнув на оголошення, розвернувся й поспішив до підземки.