Певна річ, я міг би не йти, але Шпрот і Бонка були моїми єдиним друзями. Відтоді як мене покинула дружина, наші щоп’ятничні посиденьки в пабі на Пушкінській залишались єдиною моєю розвагою, тож навіть після жахливого дня на роботі я вирішив не пропускати зустріч. Доїхав до Хрещатика — ця частина міста була найбільш загазованою, кілька чоловік на виході зі станції стояли біля кисневих автоматів, насичуючи легені перед тим, як вийти на вулицю, підтюпцем спустився Прорізною й заскочив до бару.
— Чого так пізно? — Шпрот, зустрічаючи мене, підвівся. Насправді Шпрота звали Костею — Костею Лотоцьким, а прізвисько причепилося до нього ще в школі через худорлявість, високий зріст і рудий, аж ядучий колір волосся.
— Та, не питай… — відмахнувся. Не хотів розказувати про те, що сталося у клініці.
— Падай, — Бонка підсунув мені крісло.
Бонка був Бонкою від народження, тобто, його так і звали — Артем Бонка. На два роки молодший за мене, невисокий, чорнявий, з вічно задертими догори кутиками губ. В обох — і в Кості, і в Артема — очі виблискували від уже випитого пива.
— Ти чув? — спитав Шпрот після того, як я опустився на олдскульний дерев’яний стільчик.
— Почекай, — перебив Бонка. Він щось відчув — насторожився, обстеживши моє лице. За мить нахилився, турботливо зазирнув у вічі: — У тебе все гаразд?
Я знову махнув рукою:
— Норма. Усе окей, — потому повернувся до Шпрота: — Що я мав чути?
Той був надто збуджений, аби зауважити траурний вираз на моєму обличчі:
— Марсіани задушили півсотні наших!
Я роззявив рота.
Перше постійне поселення з’явилося на Марсі 2026-го, коли мені було сім, і нараховувало аж три жителі. 2037-го кількість колоністів зросла до ста двадцяти, тоді ж на Червоній планеті народилася перша дитина. Хлопчик. Еландон Шеард. 2038-го неподалік кратера Еберсвальде колоністи заклали ще одну станцію, яка за десять років перетворилася на повноцінне — за марсіанськими, звісно, мірками — місто. А на початку 2050-х населення Марса нараховувало вже дві з половиною тисячі осіб, приблизно дев’ятсот п’ятдесят із яких не прилітали із Землі. Народжені на Марсі. Саме таких тут, на Землі, років п’ять тому почали називати «марсіанами».
Тож я розкрив рота, щоб попросити Шпрота не називати їх «марсіанами» — мені страшенно не подобався цей поділ на «наших» та «ненаших» (мушу, щоправда, зазначити, що завдяки нижчій гравітації діти, котрі народжувалися на Марсі, усе ж відрізнялися від дітей на Землі — були вищими, мали більш крихкі кістки і з якихось, поки що не до кінця зрозумілих причин більші голови, та попри все вони лишалися людьми, вони не були ні іншою расою, ні тим більше новим видом Homo), проте прохання зав’язнуло в зубах. До мене поволі дійшло, що саме проказав Костя.
— Що зробили?
— Ти ж пам’ятаєш, що Еландона обрали Канцлером…
Я кивнув. Задовго до старту першого пілотованого корабля, що рушив до Червоної планети, компанії, які фінансували колонізацію, розпочали дискусію про те, яким має бути Марс. Кому він належатиме? Хто встановлюватиме закони, які діятимуть на планеті? Яким буде політичний устрій, коли колонія розростеться? У результаті півторарічних обговорень було сформовано Раду дев’ятнадцяти, куди ввійшли представники п’ятнадцяти найбільших компаній, що живили проект, а також четверо експертів від НАСА. 2022-го Рада прийняла Марсіанську Конституцію. Відповідно до неї Марс ніколи не належатиме жодній земній нації, планета апріорі стає власністю тих, хто на ній поселяється, закони визначаються Радою дев’ятнадцяти з обов’язковим погодженням із Губернатором, якого поміж себе обиратимуть колоністи. Але це тільки на папері виглядало просто. Компанії, які вкладали мільярди в розроблення кораблів і підготовку екіпажів, мусили повертати вкладене, тож перші двадцять років усі аспекти, що стосувалися функціонування та забезпечення колоній, жорстко контролювались із Землі. Проблеми почалися, коли «марсіанам» — значній їх частині — перевалило за чотирнадцять. Худорляві високолобі дітлахи почали вимагати змін. Вони бачили землян, які прилітали на 5–6 років працювати за контрактом і до самого відльоту безперервно торочили про дім, торочили про життя без обмежень, прогулянки під відкритим небом і нескінченні розваги — алкоголь, секс, наркотики — на далекій Землі. «Марсіани» раптом перехотіли до кінця своїх днів длубатися в шахтах, займатися наукою і щодня боротися за виживання на малопридатній для життя планеті. Вони захотіли свободи. І рівності. Рада довго вагалася, розуміючи, що юридичне визнання чи виокремлення «марсіан» може спровокувати розкол серед поселенців і поставити під загрозу саме існування марсіанських колоній, але зрештою погодилася. До Конституції внесли зміни, які дозволяли «марсіанам» обирати свого Супремо, або канцлера, котрий практично прирівнювався до Губернатора. 4 липня 2054-го «марсіани», яким на той момент виповнилось чотирнадцять, одноголосно вибрали Канцлером Еландона Шеарда, першого народженого на Марсі. Тоді ж було домовлено про початок лібералізації міграційної політики, кінцева мета якої — зняття обмежень на повернення з колоній. Відправним кроком став перший в історії колонізації візит «марсіанки» на Землю. 28 серпня 2056-го десятирічну Майю Вудс після шестимісячного перельоту було доставлено на Землю експедицією M-SR-34/1. 5 вересня Майя застудилася, гуляючи в супроводі журналістів Центральним парком Нью-Йорка, а через тиждень, 12-го, померла від пневмонії. Лікарі не змогли врятували вирощений у стерильному середовищі й через те цілковито позбавлений імунітету організм.