Попервах Марта здавалася мені веселою, енергійною й неймовірно життєрадісною — напевно, коли тобі сімнадцять, такими здаються всі жінки, готові вдовольняти тебе в ліжку, — однак не пройшло й півроку, як полуда спала з очей і я усвідомив, що її веселість часто межує з безпричинною істерикою, енергійність є проявом неврівноваженості, а життєрадісність поволі виливається в патологічну тягу до розваг і безвідповідальність. Ні я, ні Марта не були готовими до дорослого життя. Усвідомлення цього було ще болючішим через те, що до народження Андрія лишалися лічені місяці. Я почувався кретином, який сам себе загнав у пастку, з якої немає виходу.
Марта ніколи не розповідала про своїх батьків. Я їх не бачив, не бачив їхніх фотографій, навіть імен від неї не чув. А коли розпитував, Марта казала, що зростала з бабцею та дідом, а потім переключалася на прабабцю Гафію. Та Гафія для мене була чимось на кшталт єдинорога — напівміфічне створіння, що поєднало в собі всі можливі та неможливі чесноти. Єдине, що я знав напевно: Гафія тривалий час жила у Франції, повернулася в Україну після розпаду Радянського Союзу і відразу взялася вчити сім’ю як жити.
Марта обожнювала її. Носила з собою фотографію (і це у ХХІ столітті!), безперестану згадувала: Гафія те, Гафія се. Якось я спитав: «Ти хоч бачила ту Гафію вживу?» Марта чесно сказала, що не бачила, бо народилася після її смерті, але потім запекло додала: «Ти не розумієш, вона була крутою. Усе моє дитинство всі мої рідні — усі, яких знала! — тільки про неї й говорили. Гафія вже тоді, у ту затуркану епоху, була крутою, і я хочу бути як вона».
2040-го, коли Андрію було три, її крутість мене задовбала і ми розлучилися. Марта спершу забрала Андрія собі, але скоро знайшла багатого китайця й виїхала до Тайваню, покинувши трирічного малюка на мене. Востаннє я отримував від неї звістку три роки тому — на день народження сина. Відтоді ні я, ні Андрій більше про неї не чули. Того ж 2040-го я повернувся до батька, який фактично до самої своєї смерті 2047-го виховував малого. Рік тому мій Андрій успішно склав вступні іспити й поїхав на навчання до Tsinghua University, найкращого закладу на євразійському континенті.
Несподівано блиск у синових очах пригас.
— Що в тебе трапилося?
— У мене? — я зобразив здивування. — Нічого. Просто важкий день. А ще — хильнув зайвого, зустрічався з Артемом і Кос…
Однак обманути його не вдалося.
— Па, не заговорюй мене, я знаю тебе напідпитку. Що сталося? Розповідай.
Я вдруге видихнув і розслабився — по-справжньому розслабився вперше за день. Провів пальцями по складках під очима, розгладив щоки й подумки подякував синові, що не мушу вдавати перед ним, наче в мене все прекрасно.
— Сьогодні ввечері померла моя пацієнтка. Просто на операційному столі.
Я раптом пригадав Христину Радченко під час операції, поки вона ще лишалася притомною — до того, як кров, що прорвала аневризму, почала руйнувати її мозок. Дивно було: коли замислювалася, слухаючи мене, її брови рухалися, а коли говорила, навпаки — застигали.
Андрієві очі ледь округлилися.
— Оу. Це… ну… вона перша?
— Так. Їй було десять років. І до всього я тепер думаю, що операцію можна було не робити.
Хлопець шумно втягнув крізь зуби повітря й вишкірився так, наче обпікся, торкнувшись пальцями до чогось гарячого.
— Це дуже хріново, па?
Напевно, якби хтось інший поставив таке питання, я б вибухнув, спалахнув би, наче каністра з гасом від випадкової іскри, — певна річ, це хріново, це просто препаскудно! — але насправді я розумів, що має на увазі мій син. Він цікавився, чи матиме це якісь наслідки для мене.
— Я зробив усе, що міг… але від того не легше: вона все одно померла.
— Мені шкода, па.
Було сумно дивитися на те, як він похнюпився, тож я взяв себе в руки.
— Розказуй, що в тебе.
— Усе добре. Я просто так зателефонував.
Він ніколи не телефонував просто так. Я примружився:
— З грошима все окей?
— Так, — Андрій раптом просяяв, його очі знову наповнилися іскорками. — Якщо чесно, то я через це й телефоную, — він хотів був усміхнутися, але, напевно, вирішив, що після всього, що я розказав, скалитися якось не зовсім доречно, тож усмішка зачахла, не розквітнувши. — Я знайшов роботу.
— Справді?
Я спершу не повірив. Для не-китайця знайти роботу в Китаї було другим у моєму списку чудес після воскресіння мертвих.
— Так! Не зовсім роботу, але це дуже крутий проект. У нас в універі розпочинають один експеримент, і я зголосився добровольцем — ну, типу, побути піддослідним — і за це непогано доплачують.