— Добре. Не пропий усі гроші за тиждень. І тримай мене в курсі з приводу того експерименту.
Ми попрощалися, голографічне зображення зникло. Я відкинувся на спинку дивана і, чекаючи поки очі адаптуються до пітьми, вслухався в тихе шипіння оксигенатора.
Я не помічав плин часу. В голові притишено гуло від випитого, але загалом почувався добре. Помалу заспокоювався. Розумів, що пройдуть роки, перш ніж Христина Радченко перестане мені снитися, але відчував, що зрештою зможу з цим змиритися. Натомість я думав про те, що казав Костя: про Донбас, про об’єднання Кореї і про свободу, що здатна руйнувати життя. Щось жахливо неправильне було в його міркуваннях, от тільки я ніяк не міг збагнути що. Негативний економічний ефект від об’єднання Кореї можна легко обрахувати. Але як рахувати ефект від, скажімо, звільнення в’язнів, які все життя провели в таборах? Чим вимірювати користь від повернення мільйонам людей їхніх прав? Чи є це повернення цінністю саме по собі, чи треба обов’язково зважати на наслідки? Я не мав відповідей на ці запитання. У якийсь момент я почав уявляти, що краще: померти від виснаження в трудовому таборі, не маючи уявлення про те, що існує цивілізований світ, чи перерізати вени на зап’ясті посеред залитого яскравими вогнями й цілковито байдужого до тебе мегаполісу, але майже відразу виштовхав такі думки із голови. Вони здавалися блюзнірськими. Хіба можна дискутувати про те, яка смерть щасливіша?
Мої роздуми обірвав короткий дзвінок у двері. Я ковзнув очима по інфопанелі. 23:47. Потер скроні, гадаючи, хто б то міг бути, підвівся і пройшов коридором до вхідних дверей. На моніторі праворуч від дверей побачив двох чоловіків. Один — невисокий, але кремезний, з грубуватим обличчям, волячою шиєю і світло-сірими, неначе вицвілими, очима стояв просто перед дверима, другий — засмаглий, із зачесаним назад блискуче-чорним волоссям і ледь помітними зморшками, що нагадували павутину сірих тріщин на старовинній вазі, переминався з ноги на ногу трохи позаду. Я не пригадував, щоб кого-небудь із них раніше бачив.
Торкнувшись екрану, активував гучномовець:
— Хто ви?
— Ми хочемо поговорити з приводу Христини Радченко, — пробасив перший.
Мені здалося, наче хтось занурив холодні пальці в мої нутрощі. Я механічно, не встигнувши обдумати, що роблю й що це все може означати, відчинив двері.
— Хто ви? — повторив запитання.
Здоровань, притримуючи правою рукою фалду мішкуватого жакета, переступив поріг. Він не штовхав мене, але я мусив відступити. Тієї ж миті холодні пальці з нутрощів перескочили на горло. Я злякався. Другий чоловік тупився кудись повз мене, немовби вагаючись, чи варто заходити. На ньому була біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами. Я встиг зауважити худі й блискучі від засмаги передпліччя й зблякле татуювання на зап’ястку, після чого погляд перескочив на тригранний стилет, що кріпився на пальцях подібно до кастета. Я розкрив рота, але не витиснув із себе жодного звуку. Широкоплечий, чиї вилинялі очі гарячково металися, обійшов мене, зупинився за спиною й накрив важкими долонями мої плечі. Тоді той другий — з тридцятисантиметровим стилет-кастетом на пальцях — ступив уперед, підняв худу руку і, повільно застромляючи клинок мені в горло, проказав:
— Я її батько.
Я відчув, як вістря стилета вткнулося в шийні хребці, розтиснуло їх і вийшло з плоті під потилицею. На ключиці потекла кров, і раптово стало нестерпно боляче дихати. Я захарчав і, напевно, упав би, якби здоровань у мішкуватому жакеті не підтримав мене. Ні до, ні після операції я не зустрічався з батьком Христини. У залі під операційною чекала матір і ще якась старша жінка — чи то покоївка, чи то нянька, — котра, коли я повідомив про смерть Христі, розплакалася дужче за матір. Я не знав, чому її батько не прийшов. Можливо, був зайнятий, а може, сприйняв операцію з видалення аневризми за щось на кшталт походу до зубного лікаря чи перукаря.
Віктор Радченко наблизив голову до мене, але все ще продовжував дивитися кудись повз, через що складалося враження, наче промовляє не до мене:
— Мені сказали, що вона зійшла кров’ю, наче свиня… — з обрамленого сухими губами рота тхнуло алкоголем, — зійшла кров’ю, наче свиня…
— Ні… ні… вона… на…
— Тепер я прийшов подивитися, як зійдеш кров’ю ти.
Щось розкололось у свідомості, і я побачив себе наче збоку, і думки, мої власні думки, немовби пролітали повз мене — того, який спостерігає, — і я бачив, як вони слабнуть і тремтять. Потім Віктор Радченко висмикнув стилет, а здоровань розчепив пальці. Світ закрутився перед очима, і я відчув, що падаю.