Утім, від роздумів мене відволікли брати.
— Республіка робочих людей, — сказали вони серйозно, — не робиться театром і мелодекламаціями. Слабкість породжує слабкість. Республіка може постати щойно з вогню та боротьби. Ми маємо подати приклад. Ми маємо стати тими, хто розбудить усіх інших. Ми повинні дати сигнал — і республіка постане.
— Ну добре, — боявся я заперечити, — але важко боротися за те, чого не існує в природі. Як боротися за Україну, якої немає? — розпачливо розводив я руками, показуючи на довколишні театральні декорації, старанно мальовані аквареллю.
— Вона існує, — сказав мені Павло. — Отут, — приклав він руку мені до грудей. — Де б’ється твоє серце. — І швидко прибрав руку.
Я слідом так само приклав руку собі до грудей, дослухаючись до власного серцебиття. Але серце моє не билося.
Відучившись рік у духовній семінарії, я заявив батькам, що кидаю навчання. Здійнявся крик, дійшло до бійки. Тато вимагав, щоб я негайно забирався геть, мама благала мене просити в тата пробачення. Доки я вагався, тато вигріб із письмового столу мої папери та записи й почав люто їх шматувати. Я підійшов і завалив йому просто в голову. Доки він приходив до тями, я почав збирати книги, дбайливо перемотуючи їх мотузкою. Ставши на ноги, тато кинувся згрібати мої речі й виносити їх на вулицю. «Ось і добре, — подумав я, — бодай тут допоможе». Та склавши речі на купу, тато несподівано все це підпалив. Я лишився в тому, в чому стояв. Вийшов надвір. Пройшов повз веселий вогонь, відчув, як тепло дихають полум’ям мої сорочки, опинився на вулиці.
Літо я провів у брата. Одяг він мені позичив, харчувався я абияк. У серпні подав документи в юнкерське училище. Восени почалося нове життя.
Що дає армійська служба? Незабутні емоції й відсутність часу, аби на них скаржитися. Мені від початку служба видавалася чудовою нагодою розвивати в собі ті інтереси, які духовною освітою традиційно притлумлюються, а саме — мілітаризм і соціальну рівноправність. В училищі я відразу знайшов однодумців. Ми, майбутні офіцери, ставилися до обраного шляху з любов’ю й гордістю. Військова кар’єра обіцяла безліч пригод і несподіванок. Головне, що фінал так чи інакше мав бути втішний: спокійна безтурботна старість або героїчна смерть за Бога, царя й Вітчизну. З цим були проблеми — у Бога я не вірив, у царя так само, а Батьківщина моя, як я вже згадував, існувала в моїх грудях — там, де рибальськими вітрилами роздувалися легені й потужно билося гаряче юнкерське серце. Проблеми були й з батьками. І якщо з татом усе більш-менш владналося: він не розмовляв зі мною, я не розмовляв із ним, у нас не було найменшого шансу псувати одне одному життя, то з мамою все було куди складніше — щотижня я отримував від неї пекучі гіркі листи, у яких вона, мало стримуючись, дорікала мені безсердечністю та переступом синівських обов’язків. Душевної рівноваги її листи мені не додавали, проте й поступатися в чомусь я не бажав, тож кожен її лист викликав у мене дивну суміш скорботи й спротиву. На листи її я, звісно, не відповідав. Високими берегами Дінця тяглися густі дими з селянських городів, осінь підступала з півдня, додаючи до прибережної зелені золотистих відтінків.
Попри позірну строгість і щоденний вишкіл, юнкерське середовище було доволі вільним у своїх поглядах і зацікавленнях. Казарма, як вона уявляється зазвичай цивільним громадянам, мала не так багато спільного з нашим щоденним побутом. Можливо, цьому сприяло те, що навчалися тут молоді люди з усіх малоросійських губерній, приносячи з собою своє бачення й розуміння українства. Серед юнкерів старших років навчання існував так званий «український» гурток, до якого долучилися й ми — молодші за віком, проте близькі за поглядами. До певного часу керівництво, попри офіційну політику, дивилося на наші зацікавлення крізь пальці. Уже пізніше, кілька років по тому, організований юнкером Болбочаном подібний «український гурток» був заборонений начальником училища, а сам Болбочан отримав усну догану, що, однак, не завадило йому стати хоробрим офіцером і отримати орден у роки Великої війни.
На перший погляд, юнкерські будні мало чим різнилися від навчання у світському закладі: той таки безкінечний Закон Божий, та таки російська мова, математика, географія, історія, ще гігієна — спеціальний предмет, який ми не любили, і німецька — як мова потенційного ворога. Але були також тактика й топографія, фортифікація та інші суто військові предмети, які мали б нас навчити дивитися на світ як на потенційний театр бойових дій. У всьому цьому справді було достатньо театральності, хоч і бракувало військових дій, що всіх, зрештою, влаштовувало.
Дні перетікали легко й непомітно. Можливо, з огляду на наш юний вік і постійні фізичні навантаження, а можливо, заняття справою, яка не викликає в тебе спротиву, робить сам процес приємним і швидкоплинним. Та ані раннє пробудження під юнкерську сурму, ані щоденне начищування взуття, ані заняття гімнастикою на плацу не могли зіпсувати загального піднесення й відчуття захвату від того, що життя цілком належить нам і лише від нас залежить, яким воно буде надалі. Після сніданку починалися лекції, потім перекус, за ними вишкіл, знову на плацу, під високим, сповненим світла й тіней чугуївським небом. По обіді був вільний час, юнкери відпочивали чи робили домашні завдання, хтось відписував на листи, хтось ішов до читальні, де можна було отримати свіжі видання офіційної преси, на зразок «Нивы» чи «Нового времени». Від товаришів-«українців» можна було дістати й дещо іншу лектуру, напівпідпільну, а чи й відверто заборонену: видані в Галичині брошурки соціалістів, українську поезію, привезені з Петербурга перші й нещадно цензуровані видання німецького філософа Ніцше.
Об одинадцятій був відбій. У неділю юнкерів водили до церкви. Старші офіцери під час служби підспівували. Я подумки повторював за хором. Коли друзі, підсміюючись, питали, чому не співаю, говорив, що не знаю слів. По обіді можна було залізницею виїхати до Харкова. Більшість так і робили. Ті, хто лишався, прогулювалися на плацу з місцевими гімназистками. У мене подібних знайомств не було, тож я лишався в кімнаті й читав цензурованого Ніцше. Уночі всім снилися гімназистки.
Улітку 1904 року, коли на час вакацій я знову змушений був переїхати на помешкання до свого брата-бухгалтера, одного вечора відбулася важлива розмова з тими ж таки братами Духовними. Вони прийшли вже смерком, пізнього липневого вечора, що непомітно втягувався в коротку літню ніч. Говорили збуджено, перебиваючи одне одного й повторюючись. Говорили про необхідність рішучих дій і неуникненність системного терору. Згадали про нову таємну організацію, що називалась «Оборона України», тут таки видали ім’я очільника — Чеховський. Запитали, чи з ними я до кінця.
— Звісно, — відповів я схвильовано. — Звісно, з вами. Звісно, до кінця.
Зайшла мова про бомби.
— Терор має змусити їх змінити свою позицію, — говорили Духовні, киваючи в темряву, на високі й теплі харківські пагорби. — Вони мають до нас прислухатись.
— Але хто буде жертвою? — не міг утямити я. Брати перезирнулися, зважилися і знову заговорили. Сказали, що, на думку проводу, підривати живих людей наразі немає реальної потреби.
— Тоді яких? — не зрозумів я.
— Що яких? — перепитали Духовні.
— Підривати яких людей наразі є реальна потреба? — запитав я.
— Провід має на увазі символічні об’єкти, — неохоче пояснили брати. — Пам’ятники.
Одне слово, провід новоствореної боївки вирішив почати боротьбу зі знищення знакових символів російського монархізму. Але, оскільки в провінційному Харкові пам’ятників імператорам споруджено не було, вирішено підірвати пам’ятник поету Пушкіну, встановлений у Театральному саду. Російський поет виглядав у цьому випадку ідеальною фігурою, надто з огляду на те, що дослівно днями в центрі міста офіційною владою демонтовано було пам’ятник Шевченку. Лише тут усе склалося в моїй голові — справді, вони ж усе це спланували як відповідь на жест із Шевченком. Усе правильно, усе справедливо — помста має бути точною, гнів має бути вивіреним, бомби мають нести справедливість. Я попрощався з братами, ліг на подвір’ї, під густим яблуневим гіллям, і безтурботно заснув.