Можливо, того разу вона вперше подивилася на мене уважно, слухаючи й не перебиваючи. А потім сказала: ми маємо піти до моїх батьків, вони все зрозуміють. Я завагався, але вибирати не випадало. Тато її, університетський професор, довго не міг зрозуміти, хто я такий. А зрозумівши, зробив вигляд, що однаково не зрозумів. Добре, подумав я — є ще мої батьки. Тато не пустив мене до будинку, говорили ми в зимовому саду. Аглая стояла віддалік — чорна й насторожена, мов птах. Тато слухав, гостро дивився з-під лоба, нервово хрускотів довгими, червоними від морозу пальцями. Борода його взялася інеєм, тож і слова його здавалися надміру холодними:
— Уже за все те, що ти встиг зробити, відповідати доведеться не переді мною. Відповідати доведеться перед Отцем нашим Небесним.
— Аглая — лютеранка, — попередив я.
— Тим більше, — почервонів тато. — Якому богу сповідатися будеш? У кого проситимеш захисту? Ти відійшов від своєї церкви, ти відійшов від свого батька, ти відійшов від свого народу. Будеш блукати решту свого життя без любові та спокою, без прощення та благословіння.
— Так-так, — погодився я, — не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами. Ти, — сказав татові, — тримаєш нас на морозі, а вона, — кивнув на Аглаю, — можливо, вже чекає на дитину.
— Яку дитину? — не зрозумів він.
— Нашу, — пояснив йому.
Якусь мить тато напружено мовчав. Тоді мовчки розвернувся й пішов до будинку. Нас не запрошував.
За якийсь час ми виїхали до Одеси. Знайомі партійці допомогли нам виправити документи. Наприкінці зими ми опинилися в Румунії.
У Бухаресті нам так чи інакше довелося отиратися в емігрантських колах. Зі Сходу сюди постійно прибували учасники революційних виступів. Я відразу ж зазнайомився з членами російської соціал-демократичної партії. Саме вони й допомогли мені влаштуватися на завод «Альфа». Робота була важкою, але потрібно було утримувати родину. Восени того ж року в нас народилася донька, яку ми назвали Терезою, на честь святої. На заводі я затоваришував із багатьма земляками. Особливо вирізнявся з-поміж них такий собі Андрій Якович Водка (за паспортом, щоправда, Водченко, проте відгукувався все ж на Водку) — матрос із «Потьомкіна», мій земляк із Нової Водолаги. Був Андрій Якович артилеристмейстером, на момент початку повстання відслужив на флоті сім років і навіть в еміграції поводився підкреслено незалежно, говорячи з усіма лише російською навіть там, де його не розуміли, себто всюди. Почувши від мене одного разу ім’я Ніцше, відразу ж почав дискутувати й не погоджуватися, сказав щось на зразок того, що, мовляв, Заратустра Заратустре рознь и шо, мол, лучше уж читать, браток, нашего пролетарского писателя Горького, старуху Изергиль, браток, — вещь посильнее Фаустагете будет.
— Фаустагете? — перепитав я.
— Фаустагете, — підтвердив Водка.
У цехах «Альфи» на той час загалом працювала публіка непередбачувана — від учорашніх приват-доцентів до бойовиків-есерів. Про Заратустру тут говорили, як про сусіда, який давно не повертає позичене. Поза тим, умови праці були нестерпними, зарплатня — жалюгідною, і ми з Аглаєю ледве зводили кінці з кінцями. Усе це не могло не позначитися на стосунках. До того ж коло моїх знайомих теж не викликало в моєї дружини-лютеранки надмірної симпатії. Якоїсь миті стало зрозуміло, що родина наша просто перечікує важкі часи, а ось чи перечекає — гарантії ніхто дати не міг, оскільки вони й не думали минати. Навесні дев’ятсот восьмого року Аглая через спільних знайомих отримала звістку про смерть свого батька. Для неї це стало останньою краплею в її сумнівах і ваганнях. Вона вирішила їхати. Кликала мене з собою. Говорила, що з підробленими документами в нас не має виникнути проблем, що ніхто нічого не запідозрить, що все обійдеться. Зрозуміло було, що вона просто хоче додому — поближче до своїх лютеран, поближче до свого бога, поближче до нашої дивної Батьківщини, яку кожен із нас вважав своєю. Я не міг її втримати. Але й поїхати з нею теж не наважився.
— Марку, — питала вона, стоячи на залізничному пероні, — що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому відмовляєшся від найважливішого?
— Найважливіше, — відповідав я, намагаючись утримати в руках клунки з їхніми речами, — аби вас не зсадили просто на кордоні.
— Бога в тебе немає, — утерла вона сльозу.
— Бог помер, — нагадав я.
На що вона зблиснула очима, сухо підтисла уста й сказала:
— Писати нам не потрібно. По-перше, це небезпечно. По-друге, навіть не знаю — що б хотіла від тебе почути. У разі чого, — вона раптом затнулась, подумала, — я тобі сама напишу. Хоча, скоріше за все, ні.
Серце моє обірвалося вантажним ліфтом у чорну шахту.
Утім, у Румунії я теж не затримався. Після масових селянських виступів поліція активно взялася за перевірку політично неблагонадійних осіб. Слід було шукати нового місця. За допомогою тих-таки соціал-демократичних кіл восени дев’ятсот восьмого я перебрався до Італії. Працював сезонним робітником у сільському господарстві, з весни — на виноградниках. Зійшовся з місцевим підпіллям. Італійські революціонери, на відміну від наших, більше цікавилися вином, аніж політикою, і про революцію говорили переважно віршами. Це був дивний час, сповнений віри в суспільні зміни та очікування глобальних потрясінь. Наша потреба правди й жага справедливості вимагали бодай якогось втілення, ми всі шукали нових слів, шукали відповідей на свої питання. Навесні дев’ятсот дев’ятого мені трапив до рук маніфест мільйонера Марінетті, надзвичайно популярний тоді серед італійської молоді. «Найстарші серед нас, — писалося там, — тридцятирічні, за десять років ми повинні виконати своє завдання, доки не прийде нова генерація й не викине нас на смітник». Мені двадцять три, подумав я тоді, за десять років я буду у віці Христа, у якого не вірю. По-перше, ці десять років потрібно прожити. По-друге, прожити їх потрібно так, аби можна було бодай щось згадати про безцільно прожиті роки. Тієї ж таки весни я отримав листа від Аглаї. Писала вона, що писати мені не хотіла, та все ж написала, передусім для того, аби повідомити, що в нас народився хлопчик, що їхала вона від мене вагітною, але говорити мені цього не хотіла, оскільки тут і говорити немає про що. Хлопчика вона назвала Андрієм — на честь мого тата.
Десь у той час, спілкуючись з українськими революціонерами-емігрантами, я дізнався від них адресу інженера Хоткевича, який нині мешкав у Галичині, займаючись літературною та просвітницькою діяльністю. Чомусь мені здалося, що саме цей чоловік, який уже кілька разів траплявся на моєму життєвому шляху, може мені щось підказати. Я зважився й написав йому листа. Невдовзі, як це не дивно, отримав відповідь. Ми почали листуватися. Хоткевич писав, що, на жаль, не відчуває за собою відповідальності скеровувати мене на моєму шляху, зазначав, що умови його побуту не є, на жаль, задовільними, і сказати щось втішне про перспективи нашої ідеї він наразі теж, на жаль, не може. Натомість із радістю надсилає мені примірники своїх видань із дружніми присвятами. Листування з ним утвердило мене в думці в доцільності й виправданості нашого чину, попри скрутні обставини й непросте становище, у якому ми всі перебували. Є щось поза зримими обрисами нашої мрії, думав я собі, є та мета, яку ми плекаємо в собі, шліфуємо її, відточуємо, з тим, аби в необхідний момент узяти її до рук і стати до рішучого бою. Улітку Італія опливала сонцем і відбивалася в блакитному оці неба. Десь тут, як запевняли мене мої друзі-футуристи, на одному з островів, заточений у кам’яну вежу, писав свої безсмертні твори пролетарський письменник Горький.
Утім, повітря змінювалося, ставало сухішим і тривожнішим, на дотик воно було як мертва шкіра, на смак — як гаряче залізо. Усі, навіть веселі італійські підпільники, говорили, що справа йде до війни. Інженер Хоткевич відписався, що зважується повертатися додому, радив рухатися за ним. Це був останній лист від нього. Я вирішив зважитися бодай у чомусь і перетнув кордон імперії Габсбургів. Оселився я у Львові, з українськими колами контактувати остерігався, знайшов роботу при залізниці, приглядався до нових обставин, до незвичного мені світу, сповненого невідомих мов і підпорядкованого невідомим звичаям. Дев’ятсот тринадцятого року я знову одружився. Про попередній шлюб у виправлених документах згадки не було, тож не довелося нікому нічого пояснювати. Анна, моя дружина, була з бідної єврейської родини. Тато її працював учителем, учив дітей незбагненним єврейським словам, які мені нагадували назви вимерлих тварин і птахів. Її мама сиділа вдома, опікуючись рештою дітей, точну кількість яких я для себе так і не з’ясував. У нас з Анною були дивні стосунки. Вона ніколи не називала мене на ім’я, так наче боялася привернути до нього чиюсь сторонню увагу. Ми загалом майже не говорили, хоча б тому, що й говорити особливо не було про що. Жили в тісній кімнатці, яку я винаймав, крім її батьків, ні з ким не спілкувалися. Швидко одне до одного звикли, хоча розуміли — у разі чого розійдемося теж спокійно. У червні вона сказала, що чекає дитину. А наприкінці липня почалася Велика війна.