«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»
Не маєш мови. Ніч тебе знесилить,
Знеславивши слідами на піску.
Лаковані сувої снів і милиць
Відлунюють зозулиним ку-ку.
Від погляду до смерті — ангел тільки,
Якому не сповідано душі.
І кровоточать ясна від горілки
В прозорі ненаписані вірші.
«Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»
Запротореність ангела в світ — і минання зерна.
Гострий смак у причасного хліба й причасної крові.
Алегорія віри — у вимірах хвої. Війна
За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові.
Зоовидива й зорі. І небом проходять полки.
Всі народи позначені знаками днів і вибоїн.
Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки —
Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн.
Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф.
Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати.
Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє.
Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.
«Я з ковчегу, де Ной заблукав…»
Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ:
Надто слизько ішлося — і надто боявся води.
Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш.
Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди.
Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх.
Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем.
Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник.
Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем.
«Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»
Всього лиш квіти, і всього лиш з тих,
Які не вміють відцвітати вільно…
Я дика пустка, і мені не вільно
Дізнатися про те, що ти не встиг
Мене впізнати і мене знайти.
Із жовтих руж злітатиме позлітка.
Візьму тебе за істинного свідка,
Бо тільки ти існуєш, тільки ти.
«Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»
Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити.
Голе горло могили життя оспівати не зможе.
Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти.
Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!
«Чи той Коран — так само як кора?..»
Чи той Коран — так само як кора?
Чи та кора — так само наче рана?
Іду до тебе наче хтось з пра-пра…
Душа тонка. Земля — обітована.
Увечері затягнуться піском
Сліди спасенних з ликами солдатів.
Дотліє вітер. Полум'я стрибком
Наздожене вмираючих по страті.
То буря світу, то її прибій
Ридає вслід за Сином Чоловічим.
Я вийду із вогню. Ти будеш мій.
Ми надто голі — і прикритись нічим
В примиренні з собою. Я чи ти
Врятовані у Господа? Чи, може,
Оті піски, що бачили хрести,
Запам'ятали одкровення Боже?
«Перечекай мене, перестарцюй…»
Перечекай мене, перестарцюй
Мою любов до тебе повз тривання.
Люби мене, бо я тобі остання,
Закаганцюй слова, закаганцюй.
Бо що таке молитва без душі?
Бо що таке любов без знаку страти?
Так важко жити і тебе втрачати
В суцільно заримовані вірші…
Побач в мені утомлену мене —
І я тобі ніколи не заплачу.
Пробач мені, як я тобі пробачу,
Коли у світі все твоє мине.
«Обітниця мовчання шарудка…»
Обітниця мовчання шарудка
На батьківщині птаства і одчаю,
Яку змовчиш, бо знаєш, я така,
Що і твоє, і наше вибачаю.
Люблю тебе. Ти сплетений із них.
Я вся тривожна, тільки сукня біла,
В якій грішу. В якій я нині — гріх,
Яким була б, якби тебе любила.
«Стою при вході — як ввійти у душу?..»
Стою при вході — як ввійти у душу?
Примирення спокуси і спокути.
Неначе Ной, що прозирає сушу,
Вдихаю воду не на повні груди.
А шепіт сходить сонцем із туману,
Затримує у каламуті подив.
Я майже вірю: я твоя кохана.
В твоєму храмі я стою при вході.