«Я жінка неминуча, бо не ми…»
Я жінка неминуча, бо не ми
Йдемо туди, ізвідки не вертають.
В крихку, як віск, історію зими
Роки вселенську кригу загортають.
Час вичерпано. Вирок оголосять.
Одначе не уникнеш порожнечі —
І смерті. То невже тобі не досить
Моєї муки і моєї втечі?
«Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо…»
Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо.
Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне.
Є провина у вимірі риштування з старих дощок.
Подих осені в місті: запах квашеної капусти.
Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов
Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя.
Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком.
Розбишака сміється, проте відійти боїться.
У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде.
Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу.
Безголові колони у місті сліпому, де
Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.
«Усе від кленів — перша прохолода…»
Усе від кленів — перша прохолода
І зимний брук, устелений габою.
Несу деревам радість — як погоду,
Щоб не змогли перецвісти тобою.
На таліях порталів споважнілих
Не паморозь іще, а тільки сірість.
Туркоче голуб — перший з-поміж білих
Про те, що ми усе-таки зустрілись.
«У срібному небі — стинання птахів…»
У срібному небі — стинання птахів передсмеркових.
Тілами грачиними міст піднебесний встелено.
Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти,
Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях.
Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику.
Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха.
…А міст піднебесний звивається вгору стрімко.
Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.
«Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»
Заледве чи хтось пригадає повернення хмар.
Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя
Добірного граду. До міста вертався, мов цар,
Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя,
Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи —
І били в литаври, і вергали неба простори,
І вітер збирався діждати — якщо не зими,
То хоч — принагідно — віднайдення точки опори.
«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»
Прийде зима снігів, слідів і сажі.
Двірник зачинить брами листопаду.
Мовчатиме, аж поки не розкаже
Про білу сутінь золотого саду.
А потім двері віхолам відкриє
По тому боці — і по цьому боці,
Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї,
Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.
«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло
І неназивання речей, що старіли з батьками.
Тут протяг хизується вмінням пробачити зло
Одним лише пострілом в око віконної рами.
Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,
І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій.
І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим
Тебе і твої непташині уривки мелодій,
Півправди історій, розказаних просто з розмов,
Розхристані титри й екранні шматки божевілля…
…А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов
Твої мимовільні сліди на деревах забілять.
«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»
Так просто, так коротко глухо зачинено двері…
Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни!
Я мала усе восени, недобуте з весни.
Лягали сніги білизною снігів, на папері
Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай,
Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло…
Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло —
Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…