«Не осягну тебе і не відкрию…»
Не осягну тебе і не відкрию
Нічого з привідкритого мені.
Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —
І стану вовком. Гори кам'яні
Сховають душу, вирвану із плоті,
За те, що крила ангелам спалю…
В скорботі неба і в землі скорботі
Тебе врятую, бо тебе люблю…
Усе — тобі, збережене нізвідки, —
Стріла і дзвін тонкої тятиви…
З глибоких шрамів проступають свідки…
Ти ж не полюй на вовка, не лови…
Бо що тобі до мене, до отрути,
Яку схотіла випити до дна?
Ми знову разом, але вже не люди —
Відьмак з глухої тіні вирина…
«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —
Собака, що тілом намацує грубий поріг.
І чорна зоря — мов священна остання розрада —
Лягає очима на дрібно розстелений сніг
Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.
Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.
А далі я сплю — і жагою розтерзані груди
Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —
Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —
Незміряний простір моїх катастроф і утіх.
Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою
Вселенська печаль, що собою покутує сміх.
«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»
Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.
І гніздечка пташині при водах живих — островами.
Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —
Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами
Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.
Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.
Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,
Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.
Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,
А при ньому западини — квіти і звірі-примари…
Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,
Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.
«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»
Я в ній кажан, в цій ночі двійників.
Прелюдія польоту межи люди,
Коли усе поділено напів:
Сади, сонцестояння і застуди.
Щоб мати крила плакати за всіх —
Я довгий дощ, порізаний на пасма.
І кожним з них я відчуваю сміх —
Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.
«Витаю над безоднею, сповита…»
Витаю над безоднею, сповита
Молитвою, безжальною, як мова.
Одна із бджіл в сонцестоянні літа
Така ж, як я, — покірна і раптова.
Не пити із джерел, яких немає,
І не приймати хліба без любові…
Моя душа до Господа вертає,
Поза причастям наковтавшись крові.
«Полювання за власним криком…»
Полювання за власним криком.
Тліють нетлі в очах свічад.
За вузеньким тюремним віком
Соломонова жде печать.
Воскресіння моє велике,
Замовляння на кров і віск.
За вузеньким тюремним віком —
Слід на небі холодних сліз.
…А на страті або по страті
(Шлях із нетрищ катівень душ)
Я примушу себе спитати:
Чий я голос? Куди я йду?
«Мене лиш чутно. Кольору нема…»
Мене лиш чутно. Кольору нема.
Пороги слів увібгано у груди.
Стою, безжально-зимна, як тюрма.
Межа аскези — ліки від застуди.
Не вір мені. Тихенько відпусти.
Віддай усе, що мав би пригадати.
Всю вічну душу найдорожчий — ти.
Ціною небуття. Ціною страти.
«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»
Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.
Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.
Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.
Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.
А отже, не май порятунку у цій суєті.
Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.
І хмари у небі нагадують лики святі,
Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.