«Птиці із крильми, зробленими з фольги…»
Птиці із крильми, зробленими з фольги,
Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.
Ти залишаєш слід на землі — ноги.
Або крила — у небі. Або нічого.
«Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…»
Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі.
І зорі завиють, неначе старі вовки.
Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,
Торкаючись твого голосу, мов руки.
Ти світло в мені. Великі твої щедроти.
Ти лагідний сніг озимих моїх життів.
Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:
Півслова сказав, півподиху розповів.
Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.
Та в нас чистота, де й слово лишає слід.
Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними
І зорі печуть, вилазячи із орбіт.
«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»
Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.
Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.
Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,
І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.
Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.
Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,
Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,
Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.
Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…
Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..
Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти
Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.
«Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…»
Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі.
Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.
Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим,
Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.
Боротьба із собою. Із тіней складається час.
Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги.
Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас.
Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога.
То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…
Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди…
Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.
Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.
Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:
Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.
Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,
Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…
«Я йду за вітром. Він мене несе…»
Я йду за вітром. Він мене несе
Крізь непрозорість. Це така покора.
Допоки вірю, пригадаю все,
Неначе книгу, читану учора.
Ціна любові — вічна мерзлота.
Коли чекання — камінь спотикання.
Я просто жінка, — може, саме та,
Яка приходить перша і остання?..
«Почни мене спочатку, ніби книгу…»
Почни мене спочатку, ніби книгу,
Позичену (і втрачену) на ніч.
Літанія польоту. Білість снігу.
І вічна я з безоднею облич.
І вічна я з проваллями між літер.
Гортаю душі, наче сторінки.
Люблю тебе. Перемагаю вітер
Понад тужливу заполоч ріки.
«Вода тече, як перше, бо вода…»
Вода тече, як перше, бо вода.
Між манускриптів холодно і сухо.
Лишає Бог прогалини в слідах
Во ім'я Сина і Святого Духа.
Щоб заблукавши, знав, куди іти.
Щоб доля відбувалась поступово.
Щоби не Ной, а безтурботний ти
Після потопу надолужив Слово.
«Якби мовчав, ти був би вартовим…»
Якби мовчав, ти був би вартовим.
Зима — колись колюча. Нині — просто.
Навчи мене всміхатися живим,
Яких не пошкодуєш сном і постом.
Така зима — куди ж вужам повзти?
Усе одно з тобою ми як зерна.
Щоразу слово викреслене — ти.
Щоразу — слово втрачене. Химерно
Навчи мене бездонним іменам,
Глибоким, як криниці ще до сходу
Сліпого сонця. Щоби стало нам
Терпіння з них вишіптувати воду.
Ми будемо жорстокими, як сни,
Які не замовкають на світанні.
Ми будемо сухими, як вони.
Ми будем вічні, бо вони останні.
Бо місто це і цей холодний брук
Не мовлять не означеного Богом.
Тож смерть моя, годована із рук,
У небо кане — рівно і полого…