«Травнева епістола болю — мені від птаха…»
Травнева епістола болю — мені від птаха.
Гніздів'я пропахло вужем і вужевим потом.
Усе, що я хочу, — насправді не мати страху.
Та страх не зникає — просто приходить потім.
Зі світу, в якому я стану тобі осанна,
Із дому, в якому до тебе прийду остання,
Почнеться дорога, замкнувши себе у кола,
У рух по спіралі, по літері — до ніколи.
«У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони…»
У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони.
Тамую життя у собі, наче пристрасть гірку.
Закони вмирати і одяг носити закони
Плямистій пожежі занурюють ноги в ріку.
Розпалась сторожа, лиш коні із вирію мчали б,
Не знаючи мови і не докоряючи злом
Ні цивілізації, ні лабіринтам, ні скалам.
Поволі й уперто усе западає в огром.
І нам не вознестись — ні разом, ані поодинці,
Як вже не згадати — хто, як, задля чого, коли…
Цькують, і рятують, і гинуть із нами ординці
В плямистій пожежі, і плачуть над ними орли.
«Згасають дерева твої голосами чужими…»
Згасають дерева твої голосами чужими.
Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні.
Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму,
Бо дим — то усе, що в дарунок приносиш мені.
Від дивного щастя — лиш крок до прощання навзаєм.
Твій погляд не встигне упасти, немовби згори,
В сухі лоскітливі обійми.
…І краєм, і краєм
Далеким узбіччям війни облітають вітри…
«Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю…»
Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю
Сонце заходить, перетинає жили.
Воїн шукає слави, та в ніч безкраю
Доля, як дика птаха, згортає крила.
Марку Аврелію, ген не багряні тоги —
Рештки полотнищ ледве тіла прикрили.
У дзеркала Дунаю, від сліз вологі,
Сонце заходить, перетинає жили.
«Наші міста — під високими травами…»
Наші міста — під високими травами.
Груди пробито пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
Діти з дідами, кістка до кості, —
Перлом живим нанизані.
Вуж з-під ожинника кличе в гості —
Темний над світлоризими.
Раз — розвеселено, раз — похмелено,
Грає скрипаль при вході.
Лави до учти червоним встелено,
Білі шовки — на споді.
Згаслим на заполочі — пробачимо.
Справимо їм поправини.
Але не встанемо, не заплачемо
В наших містах під травами.
Добрі химерники та ворожбити,
Наші та вже не наші,
Кажуть, що мусимо, щоб ожити,
Випити світло з чаші.
«Будь собою, поки…»
Будь собою, поки
війни твої малі,
Сірі твої полки
стигнуть в сирій землі,
Сльози твої скупі
стануть іншими там,
Де ти король собі,
а не своїм полкам,
Тож якщо ти король
і якщо ти мудрець.
Ти, зігравши цю роль,
не зійдеш нанівець,
І опинишся тут,
а пізніше аж ген,
Давши лік від облуд
для колін і племен,
Бо якщо ти мудрець,
війни твої малі
Відпокутує мрець
насінині в землі.
Будь собою, поки
не опинишся тут,
Сірі твої полки
поміж бруду й облуд…
«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.
Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.
Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,
І шолом обпече понад шляхом навислі віти.
Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця
В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…
Так буває спочатку, коли ще немає кінця —
Перед присмерком битви, допоки земля твереза.
Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!
Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…
Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —
І лякають ворон золоті язики пожежі.