«Заповзає вуж в своє обійстя…»
Заповзає вуж в своє обійстя…
Де тут Єва? Де її повісма?
Ти не бійся, дівчинко, не бійся:
Не знайду тебе, тому й не візьму.
Суєта достукалась у двері.
З висоти ввижається дорога…
Всі дванадцять з Тайної Вечері
Замовкають, слухаючи Бога.
Де ж той ключ, який замок відчинить?
Де ж той дим, який проріже душу?..
Підпираю істину плечима,
Наче риба, кинута на сушу…
«Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»
Несите світання вихоплює сонце зі сходу,
Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї…
Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду
Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її…
Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти.
Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є…
Я жінка, а отже, я буду любити і гріти
В пекучому лоні загублене сім'я твоє…
«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»
Нагою приишла я у світ і нагою піду.
Оголено все — від душі і до кошичків квітів.
Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі
Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду.
Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне.
У кожному дюймі скорботи — колючки і жала.
Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала,
А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.
«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Обплутаний минулим і прийдешнім,
Шурхоче снами. Спорожнілий сад
Наповнений тривогою черешні.
Там брость, чи парость, чи роса з судин —
Розмочить глину, виліпить склепіння.
Слина — як лезо. Перехресний дзвін
Наповнює галактику тремтінням.
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»
Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки,
Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси.
І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки —
Що уплетена серцем в таємні твої голоси.
Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий,
Мов земля, із якої проміння уранці росте.
Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих,
Здатних привідчинити вмирання своє густе.
«А мох у фортечних садах був колючим…»
А мох у фортечних садах був колючим —
Колючим, холодним, далеким, вологим.
Стріляючи в небо, ти в ангела влучив —
і ангел тобі покотився у ноги.
І многе знання, і немногі із тихих —
Як яблука, зважені золотом й віком.
Усе, що ти маєш, — цілунок і видих,
І надто коротке життя чоловіка.
«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»
Чистота замовкання заклякне і стане камінням,
Борозною і далі, росою, покотиться в ніч.
Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння?
А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич.
Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу.
Перемога молитви, аж слово у душу впаде.
Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи,
Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде.
Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату,
Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання?
Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату,
Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.
«Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів…»
Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів
Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане!
Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів,
Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани,
Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя.
Вічність діється так, що лишає усіх при надії.
Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я?
Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє.