«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»
Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,
Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті.
Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,
Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.
Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне.
В повсякденнім притулку, в якому годують водою,
Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми,
Недомовлені і недочуті. Важкою ходою
Проступає молитва до діви Обиди, до тої,
Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій.
Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобою
Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.
«Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»
Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж:
Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі.
Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж.
І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі.
Не май мені серця: на учту прийду — і покличеш
До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю…
Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче!
На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю.
Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю,
Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь.
Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю,
І щось мене душить, намацавши душу руками…
«Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»
Час збирати каміння збігається з часом вмирати…
Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові.
Легко зважені брили терпіння, любові і зради
Трохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові.
Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю…
Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання.
Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю,
Де росою на квітах — солона осіння осанна.
Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь,
Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу…
Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось…
Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…
«Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»
Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою
Божевільної ночі, крихких голубиних зачать.
І відсутність сльози стане чистою, золотою,
І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать.
Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого).
Замала, наче зерня, заронене вітром у мак.
Не давай мені слова, хай буде далека дорога.
Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк…
Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням,
Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу.
Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням,
Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.
«Вода, ніби кашель, густішає в холоди…»
Вода, ніби кашель, густішає в холоди.
Здається, що хмари прикопують снігом літо.
І кажуть вітри до лісу: чекай біди,
А ліс розуміє правду і платить мито.
І в тому його надія, його війна,
Хвороба прозорості, світлість його зимова.
І листя лягає в душу, неначе на
Нетлінну поверхню неба початок слова.
«Судинами, судними днями і просто годинами…»
Судинами, судними днями і просто годинами
Чекаю твого недобутого в мені буття.
Так іноді в лісі дерева зростаються спинами,
Так криком утробним намацує матір дитя.
Триваю безчасно, безтрепетно, тільки тривога —
І голос упошепки. Бачимось — тільки здаля.
І туга, немов волосина, — найтонша дорога
Убогій до того, з ким легшає в серці земля…
«Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів…»
Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів,
Рожевіло в повітрі сонце — ішло до ночі…
І кохання моє вигризало сльозами очі.
Й бракувало повітря, як часом бракує слів.
Що сказати тобі? Чи повіриш мені тепер?
Ця відсутність рослин — як відсутність імен в людини.
Я брела навмання. І у храмах моїх химер
Трепетали птахи, бо Творцю бракувало глини.