«Як впізнати тебе серед каменів цих…»
Як впізнати тебе серед каменів цих,
Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?
Предковічні слова — у пісках золотих,
І у тій, що у тілі Адамовім, глині.
Я кохаю тебе. Я минаю тобі.
Я старіюся тихо, поволі, дитячо.
І каміння, як крила на спинах горбів,
Розбруньковує душу свою янголячу.
«Занадто вечір в скронях стугонить…»
Занадто вечір в скронях стугонить,
Занадто серце б'ється, бо навіщо
Втікач у небо розбиває днища
Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить
Настане інший вечір. Знов і знов
Повторюється час і сила страти.
І я, іще не навчена питати,
Молю у Бога, що таке любов.
«Йдучи за сонцем і супроти зір…»
Йдучи за сонцем і супроти зір,
Жируючи за табуном на паші,
Німіє звір, бо розуміє звір,
Що кожна кров спіткає душі наші.
Вогнями в ніч вгризаються міста,
Спустошені прибулими знізвідки.
Їх кінцесвітні спрага й нагота
Є одкровенням про пришестя Свідка.
«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.
Камінь якогось бога, сила котрогось права.
Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,
Горло перетискає мертва вода, як слава.
Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.
Спроба втекти від себе: що там за самотою?
Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:
Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.
«Смерть настає. Земля стає важкою…»
Смерть настає. Земля стає важкою
І тоншає, і тане на руці.
Побудь зі мною, перебудь зі мною
Моє вмерзання в мох і в камінці.
Люблю тебе — чим далі то до скону,
Але ж і в смерті щось всепромине.
Забудь, як віддаровану ікону,
Тобі з тобою втрачену мене…
«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.
Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.
Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?
Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.
Нависли хрести над часом. Буває й гірше.
Жилося по-людськи — і легко було вмирати.
По метру на брата (рядки безконечних віршів).
Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.
Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.
Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.
Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.
Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.
«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,
Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,
Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,
Та бракує йому розуміння останнього кроку.
Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.
Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.
Я приходжу сюди після кожної першої страти.
Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.
«Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,
На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.
Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —
Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,
Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,
Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…
Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні
І знеможені болем, який починається в лоні.
Нахились над водою — і зможеш побачити небо,
У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.
Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.
Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.
«Не май мене. Не мучся наді мною…»
Не май мене. Не мучся наді мною,
Світ, як папір, рвучи і кленучи.
Я буду поруч, теплою рукою
Твоє обличчя гладячи вночі.
Уся не вмру, не перейду, не зникну —
Тихенько кану в груди небесам,
Щоб ти уранці, відчинивши вікна,
Зі мною опинився сам на сам.
Зі світла свого, наче з того світу,
Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.
Люблю — тебе приречена любити —
І в цім житті, і понад цим життям.