«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»
Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?
Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?
Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.
Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже!
Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже,
Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.
Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..
Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів.
Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини:
Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки…
Я вертатимусь в душу єдиної тої людини,
Що не вміла мене пригадати — або навпаки…
«Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»
Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти.
Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії.
Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти,
Приголубить долоню і душу холодну зігріє?..
Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні —
То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин.
Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені,
Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем…
Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ.
Наростання іроній — від ірію ближче до втечі…
Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч
Від предтечі до Бога. Й від Бога — до знову предтечі.
«Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»
Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям.
Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою…
Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця),
Проминувши єдину, приречену бути з тобою,
Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка,
Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди.
І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка,
Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…
«Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»
Нащадок на щодень, на те вона й пітьма.
Осині кубла зір і вікон дикі нори.
Не осінь, а вода, бо істини нема.
Є тільки друга я — й порожні коридори…
Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли
Усе в мені уб'єш — і все мені зоставиш…
Не дай мені слідів. І музику спали…
Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш…
«Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж…»
Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж,
І парк — аки ангел, що губить на вітрі пір'їни.
Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж
Очима намацуєш знаки і стигми руїни.
Місцями містерій ступаєш — добра а чи зла.
Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем.
Глухе підземелля туману — алхімія скла —
Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим.
«Я надто жінка. Знаєш, я така…»
Я надто жінка. Знаєш, я така,
Яких ніколи більше не буває.
Цей білий мармур зимний, як рука.
Вже маю сад. Бракує тільки раю.
У статуй пам'ять майже як санскрит:
Відмовсь від мови, хай вона минеться.
Я довгий надто давній манускрипт,
Покладений якраз навпроти серця.
Бо надто жінку втратив — і нема…
Якби ж то знати та якби ж то вміти!
Так холодно, немов чужа зима
Кладе долоні на останні квіти…
Не той, що ти, а той, що майже вмер,
Кажан спіткнеться, втративши опору.
Бо це не сутінь, зіткана з химер,
А майже вічність, стиснута в покору…
«Ця карафка — як доля, однак — недолито вина…»
Ця карафка — як доля, однак — недолито вина:
Три ковтки — до рятунку, чотири — до рідної хати.
Я кохаю тебе, і триває священна війна,
У якій замість зброї — уміння твоє забувати.
А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми.
Що лишаю тебе на порозі — чужого в чужому.
Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми
Непроявлений простір живого далекого дому.