«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»
Яструбине вино, яструбине крило для Марії.
Відгадати б загадки, промовлені тричі по три.
Хижий звір Одкровення із темного боку надії
Щирить око, як пащу, в яку западають вітри.
Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне.
Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив.
Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене,
Серед світу у травні? Колись ти мені говорив
Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі.
Пасувало б забути, та нині й загадки не ті.
Яструбине вино для Марії — від долі до долі.
Яструбине вино — як причастя святе во Христі.
«Заподію випите вино…»
Заподію випите вино.
Смуток передчасний заподію.
Буду жити — і побачу дно,
І назву розплатою надію.
Вечір віри. Грона молитов.
Закапелки простору без віна.
Ти мені один, немов любов,
Все іще бездонний, середина
Пам'яті, занурена у все.
Тільки вечір — довший, аніж сміла.
Вічність дому Божого спасе
Все, без чого мова зрозуміла.
«Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»
Зітни мене стеблом — і кинь на брук,
Собі під ноги, душу розтоптавши,
І не бери розтоптане до рук,
Бо ми в Апокаліпсисі — назавше…
Назавше меч, що пам'ять розітне,
Назавше лев, зачинений у грудях.
Спізнай раптово, опануй мене,
Стократ до того перебувши в людях,
Бо іншою не стануся: вода
Буває різна, та спочатку — чиста.
…Із кожним роком глибшає хода —
І тяжче усміхається Пречиста…
«Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»
Історія вбивць — як остання межа неприбулих
Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок.
Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,
А куля під осінь суха, як кленовий листок.
Іронія кривди: померлі лишаються вдома.
Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину.
Зачинено двері, і полум'я зводить судома,
А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну.
Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти,
Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган.
Самотня собі, я для себе і батько, і мати,
Осіння бджола і холодний від поту туман.
Знівечила відстань, тож маю молитися Богу.
Підніжжя його не витримує відбитків ніг.
Самотня і вся, не залишу для себе нічого,
Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг.
Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже,
Підійду впритул — і побачу політ кажана.
Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже…
Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.
«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»
Не смертні ми. Кому потрібна смерть,
Яка й невмерлим висисає душу?
Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу
Вціліти, як шалена круговерть,
Мов океан, підхопить, понесе
Наш утлий човник в безвісті творіння…
Не смертні ми. Тож пустимо коріння.
І прийдуть сни. І матимемо все.
«Брестиму за вітром в його володіння казкові…»
Брестиму за вітром в його володіння казкові.
Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є.
Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові,
В якому — не золото, тільки чекання моє.
«Землисті звуки чорні і гіркі…»
Землисті звуки чорні і гіркі,
Бо тілом я чи з дерева, чи з глини.
А ти повинен, ніби я, повинен
До ранку побороти трем руки,
Щоб встиг заснути, як умерти встиг,
Щоб я була при цьому — похолола…
Стояли тіні, знявши заборола,
І місяць в небі карою застиг.
Скрипіла порожнеча на зубах:
Ридала я на німо і на босо.
А потім Бог мої воздвигнув коси —
Між мною й небом струнами натяг.
«З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я…»
З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я,
Зачиняючи двері, я стукаю довго і глухо.
Може, ти, що не був ані блазнем, ані відчайдухом,
Маєш простір і час, хоч не знаєш напевно, чия
Та, зі мною, не смерть, і яка вона в миті, коли
Все несправжнім стає, все здається — і межі втрачає.
Обіцяє, що вибачить все, та не все вибачає,
Як оперене тим, що не сталося, древко стріли.