«Ти не прийшов, і камінь не проріс…»
Ти не приишов, і камінь не проріс,
І тиша стала тишею навіки…
Лиш жовте листя опадало в ріки,
Немов душа, оголена, як ліс.
Бо хтось із нас — мов дерево старе,
Що дихає холодними вітрами.
Лишися, Боже, в присмерку із нами,
Якщо сьогодні осінь не помре.
«Ти все ще здатний чути острови…»
Ти все ще здатний чути острови.
Ти все ще знаєш географій межі.
Та на кристалах зжухлої трави
Вже проступають прожилки пожежі.
Лише найменші в закапелках трав
Наскрізним володіють володінням.
А решта світу вмерзне в льодостав —
В його тривання перед змерехтінням.
«Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити…»
Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,
Спосіб сукати нитку з твердої вовни.
(В Ноя, в його ковчегах, — бездонні квіти,
Ними високе небо у горах повне).
Рівно і просто: притча доточить притчу.
(Праперевізник сушить веселі весла).
Човник снує по кроснах. Я тчу — і витчу
Радість, якою знову стаю воскресла.
«Я ні про що не згадую. Я є…»
Я ні про що не згадую. Я є.
Знамення протоімені — криниці —
Гулкі, простоволосі, темнолиці —
З джерел і надр отримують своє.
Знання і сни — як дотики. В ковтку
Води — тінистість іншого напою.
Тож не спиняй, не спи мене рукою —
Я все одно впадатиму в ріку.
«О пане муки, що мене карає…»
О пане муки, що мене карає.
Люблю тебе… Усе в мені належить
Лише тобі. Тобі заповідаю
І світ, і віршів кольоровий нежить,
І навіть чорне потойбіччя раю…
Не відштовхни, не кинь напризволяще
Мій глоду цвіт, мій подив, наче гілля…
Так тяжко вірші пишуться, бо я ще
Не на порозі. Я ще тільки біля.
«Торкають зір полотна забуття…»
Торкають зір полотна забуття,
І обрії мережаться ранково.
Люблю тебе усе своє життя.
Люблю тебе. І ти для мене — Слово.
Це — також перетворення. Спали
Рукописи, повставши проти долі.
Стоять у небі тесані столи —
І в хмарах розчиняються поволі.
«Так легко йти самому попри дощ…»
Так легко йти самому попри дощ,
Так легко йти, уміючи блукати.
Лаштунки вулиць, паліндроми площ,
Притулки скверів і садів каскади,
Кишені — як колодязі без дна:
Пірнув рукою — і забув, навіщо.
Одягнуті в лахміття імена —
Мов кораблів невисмолені днища.
Чи голос відпокутуєш — чи дім,
Якому вічно капотить із ринви?
Ти — капітаном присмерку, а в нім —
Пекельно виром висмолені линви.
Вітрам — вітрини, шлюзи — жебракам.
А вітражі — апостолам, і, може,
Колись проступить з присмерку і нам
Ласкаве й тихе милосердя Боже.
«Життя, як мито, сплачено до решти…»
Життя, як мито, сплачено до решти:
Не третій з трьох, а з тисячі один
Дійдеш до Вавилона білих стін —
І, виснажнений спрагою, впадеш ти,
Бо все запам'ятав і все знайшов.
Лишилось тільки втратити й забути.
…І чорна безвість виллється на груди,
Й зашелестять піски, як чорний шовк…
«Над коренем води — несущого томи…»
Над коренем води — несущого томи.
Провіщення знання — як лава вулканічна.
Є леви, що лежать у сутінку пітьми:
Їх сліпота — свята, бо їх могила — вічна.
Коротку путь пройдеш із потом на чолі.
Збирання збагатить; змалівши в снах і війнах,
Ти осягнеш, що й ти — не проклятий землі,
Лиш вбогий, а тому упійманий подвійно.