— Отакої! — вигукнула вона. — Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом... Імоджен!
— Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, — говорив далі містер Блер. — Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!
Проте я не наважився відпустити його до вас самого.
— Звісно! — погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її голосу певно бракувало щиросердності, коли вона запрошувала містера Блера увійти до вітальні.
Вони все ще стояли в передпокої, і містер Блер почав помічати, що в цьому криється якась безглуздість. Аж раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояв захеканий, червонощокий Безіл Лі.
— Доброго вечора, місіс Біссел! Вітаю, Імоджен! — вигукнув він нарочито-бадьорим тоном. — А де ж гості?
Безпристрасному спостерігачеві таке привітання могло видатися дещо різким та дивним, але присутні й без того були вельми збентежені.
— А ми сьогодні не очікували гостей,— здивовано промовила Імоджен.
— Що? — від перебільшеного страху у Безіла відвисла щелепа, а голос злегка затремтів. — Ти хочеш сказати, що не телефонувала мені та не запрошувала на вечірку?
— Що ти таке плетеш? Звичайно, ні, Безіле!
Імоджен була в захваті від несподіваного візиту Г’юберта, і їй миттєво спало на думку, що Безіл вигадав такий привід, щоб усе зіпсувати. Вона єдина з усіх присутніх майже наблизилася до істини; однак недооцінила справжнє спонукання, котре змусило примчати сюди Безіла: він був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.
— Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? — впевнено запитав Г’юберт.
— Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.
Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.
Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.
— Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! — вигукнув він. — Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб — іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, — навіть я не зміг наздогнати.
Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.
— Розкажи про погрози, Г’юберте, — підказав містер Блер. — Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?
— Я отримував, — несподівано запевнив Безіл. — Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.
На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла — там досі залишалися клаптики щетини від перуки — поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та винахідливості.
Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.
— Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, — він бігає так швидко, як і ти.
— Кажеш, він був велетень? — спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.
— Так! На зріст — як мій батько.
— Інші теж були здоровилами?
— Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися...