— Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, — перебив розповідь сина містер Блер. — Чи не так, Г’юберте?
— Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. — Один здоровило точно був схожим на італійця.
Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.
— А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, — попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.
Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.
Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.
— Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? — уїдливо поцікавилася вона. — Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!
Безіл заглитнувся шматком пирога — цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування — але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.
Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.
— Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?
Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.
— Химерна історія від початку й до кінця, — протягнув містер Блер. — Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?
Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.
І справді, кожен з них — щоправда різною мірою — повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.
— Мені це не подобається, — повторив містер Блер. — Треба, хлопчики, провести вас по домівках.
Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.
У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!
Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.
Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.