— А що там робити?
— Та хоч на «Старий млин» знову сходимо. Вчора ще тричі покаталися.
На мить запанувала тиша. Безіл переконався, чи двері у кімнату матері зачинені.
— Ти зі своєю цілувався? — наполегливо зашепотів він у слухавку.
— Авжеж! — на іншому кінці дроту почувся безглуздий смішок. — Чуєш, Ел збирається у своїх машину взяти. Тоді за тобою заїдемо десь о сьомій.
— Гаразд, — погодився Безіл, і додав: — Мені ще сьогодні треба штани купити.
— Невже? — Безілу знову почувся смішок. — Гаразд, о сьомій годині чекай.
О десятій ранку, зустрівшись зі своїм дядьком у магазині готового одягу «Бартон Лі», Безіл відчув провину за те, що заподіяв рідні клопоту і витрат. За порадою дядька, він нарешті обрав два костюми: повсякденний, зі щільного сукна, шоколадного кольору та офіційний, темно-синій. Як перший, так і другий потребували невеличкої підгонки, та дядько домовився, щоб один костюм обов’язково доставили того ж дня.
Нетривалий самоосуд у таких фінансових збитках змусив Безіла заощадити на транспорті та вирушити додому пішки. Минаючи Хрест-авеню, він зупинився й перестрибнув через високий пожежний гідрант неподалік маєтку ван Шеллінгера, при цьому в хлопця виникло питання: чи можна стрибати через пожежний кран в довгих штанах і чи буде в нього взагалі така можливість? Щось змусило його виконати цей прощальний обряд двічі або й тричі, а заняття це його так захопило, що й не помітив лімузина ван Шеллінгера, який звернув на під’їзну алею і загальмував біля входу.
— О, Безіле! — пролунав заклик.
З гранітних сходів маєтку, другого за величиною у їхньому місті, на нього дивилося ніжне юне личко, наполовину приховане хмарою майже білосніжних кучериків.
— Вітаю, Гледіс.
— Підійди сюди на хвилинку, Безіле.
Він послухався. Гледіс ван Шеллінгер, на рік молодша за Безіла, була спокійною, вихованою дівчинкою, яку, подейкували, готували до заміжжя з якимось заможним юнаком із Нової Англії. У неї була гувернантка, а товаришувала дівчина лише з кількома обраними ровесницями, з якими зустрічалася або у себе вдома, або в них. Їй була невідома воля, до якої звикли міські діти Середнього Заходу, а дворик Вортонів, у якому ближче до вечора збиралися її ровесники, — залишався казково недосяжним.
— Безіле, я хочу тебе запитати: ти сьогодні ввечері збираєшся на ярмарок?
— Так, звичайно, збираюся.
— А ти не хочеш приєднатися до нас і подивитися феєрверк з нашої ложі?
На мить він завагався. Начебто можна було й погодитися, але якась невідома сила нашіптувала інше: чи варто відмовлятися від близького задоволення заради абсолютно безперспективної витівки?
— Я не зможу, на жаль.
Тінь розчарування затуманила миле обличчя Гледіс.
— Не зможеш? Ну, тоді якось приходь навідати мене, Безіле, бо через кілька тижнів я поїду до Нової Англії.
Невдоволений собою він побрів далі. Гледіс ван Шеллінгер ніколи з ним не дружила, і з іншими хлопцями теж, але той факт, що вони одночасно їдуть на навчання до Нової Англії, викликав у Безіла якесь почуття спорідненості, ніби на них двох очікувала якась чарівна пригода, для якої їх обрала вища сила, всупереч тій обставині, що Гледіс походила із заможної родини, а він — з родини середнього статку. Шкода, що сьогодні не вийде посидіти з нею в ложі.
О третій годині дня, Безіл, який сидів у своїй кімнаті й читав «Багряний светр», почав прислухатися до дзвінків у двері. Він вискакував на сходову площадку, перехилявся через баляси і волав:
— Гільдо, це пакунок мені принесли?
О четвертій, обурений повільністю та байдужістю покоївки, цілковитою відсутністю усвідомлення важливості цієї справи, він спустився та взяв ситуацію під свій контроль. Та ніхто не з’являвся. Тоді він зателефонував у «Бартон Лі», заклопотаний клерк узяв слухавку:
— Ви отримаєте свій костюм. Гарантую, що ви його отримаєте.
Він не надто довіряв обіцянці клерка, тому вийшов на ґанок й почав визирати фірмовий пікап із написом «Бартон Лі».
О п’ятій годині прийшла мама.
— Мабуть, довелося чимало перешивати, — припустила вона та підбадьорила: — Нічого, завтра вранці доставлять.
— Завтра вранці!? — Безіл не вірив вухам. — Мені потрібно сьогодні, негайно!
— Безіле, не розчаровуйся ти так! Все одно всі магазини зачиняють о пів на п’яту.
Безіл кидав схвильовані погляди на вулицю. Потім схопив своє кепі та кинувся за ріг, до трамвайної зупинки. Але юнак дещо зметикував і за мить повернувся.
— Якщо принесуть пакет, поки мене не буде, обов’язково забери і розпишись за мене, — доручив він матері, бо дорослий чоловік має контролювати ситуацію!