— Добре, — сухо пообіцяла вона. — Так і зроблю.
У дорозі часу промайнуло більше, ніж він гадав. Довелося чекати на трамвай, а коли він добіг до «Бартона Лі», то з жахом побачив замкнені двері та опущені жалюзі. Він помітив останнього клерка, який виходив на вулицю, і завзято пояснив, що костюм необхідний йому саме сьогодні. Клерк про нього нічогісінько не знав... Чи не був Безіл містером Шварцом?
Ні, Безіл — не був містером Шварцом. Після заплутаної дискусії, в якій він намагався переконати клерка в тому, що безсовісного працівника, який пообіцяв йому костюм сьогодні, треба звільнити, Безіл, зовсім розчарований, поплентався додому.
Коли немає костюма, на ярмарок йти не варто — нічого там робити. Доведеться сидіти вдома, поки інші щасливчики шукатимуть пригод на місцевому Бродвеї. Крізь містичний морок «Старого млина» поруч із ними пливтимуть загадкові дівчата, юні й безрозсудні, а його там не буде — і все це через дурість, егоїзм та дурисвітство якогось продавця з магазину готового одягу. А через кілька днів ярмарок закриється... назавжди... і ці дівчата, з-поміж усіх дівчат найбільш невловимі, найбажаніші — разом із тією сестричкою, яка, подейкують, найсимпатичніша, — будуть втрачені назавжди! Вони виїдуть на «Блатц Вайлдкетах» у місячну ніч, а Безіл навіть не встигне поцілувати тих дівчат. Він до кінця своїх днів (тільки треба встигнути домогтися звільнення того клерка, щоб знав, як своїм вчинком він занапастив мені життя) з всесвітньою скорботою озиратиметься на цей фатальний день. Як і більшість, Безіл відмовлявся розуміти, що в майбутньому ним заволодіють інші бажання, рівноцінні сьогоднішнім.
Він повернувся додому, пакет так і не доставили. Безіл похмуро тинявся з кімнати в кімнату, а о пів на сьому за наказом матері сів вечеряти й мовчки поставив лікті на стіл.
— Безіле, невже ти не зголоднів?
— Ні, дякую, — відсутнім голосом сказав він, навіть не розібравши, що йому поклали.
— Ти їдеш до школи через два тижні. Яка різниця...
— Це не через те, просто голова розболілася.
Коли трапеза добігала кінця, його розсіяний погляд упав на бісквітний торт, з виглядом сновиди Безіл з’їв аж три шматочки.
О сьомій долинули звуки, які мали б сповіщати про бентежну, романтичну ніч.
Біля веранди загальмувало авто Лімінгів, і за мить Ріплі Бакнер задзвонив у двері. Безіл похмуро звівся.
— Я відчиню, — мовив він Гільді. А потім із невиразним, неупередженим докором матері: — Вибач, я на хвилинку. Тільки скажу їм, що на ярмарок піти не зможу.
— Але ти можеш, Безіле. Не будь дурником. Через якісь...
Безіл не дослухав. Відчинивши двері, він зіткнувся на сходах із Ріплі. Позаду, на тлі місяця уповні, торохтів старий, високий лімузин Лімінга. Трам-та-ра-рам! У кінці вулиці загуркотів фірмовий пікап магазину «Бартон Лі». Трам-та-рам! З нього вистрибнув чоловік, встановив замок на педалі, поквапився уздовж вулиці, звернув, повернув ще раз і попрямував до них із довгою картонною коробкою в руках.
— Зачекайте мене хвилинку! — заволав Безіл. — Ми ж нікуди не запізнюємося. Я одягнуся в бібліотеці. Прошу, будь товаришем, зачекай хвилинку! — Він вийшов на веранду. — Гей, Еле, мені тільки-но... привезли дещо. Зачекаєте?
Іскра цигарки спалахнула в темряві, і Ел щось мовив водієві; авто, шумно пирхнувши, перестало тремтіти, і небо несподівано вкрилося зірками.
І знову ярмарок — проте зовсім інший, як яскравий, вечірній, дівочий образ, що зовсім не схожий на денну подобу. З картонних наметів й гіпсових палаців зникла субстанція, залишилася сама форма. Облямована вогнями, ця форма обволікала все в таємничі й прекрасні образи, і люди, які снували павутинами маленького Бродвея, теж перетворювалися на частину цієї епопеї, коли їхні тьмяні обличчя поодиноко й групками розбивали напівтемряву.
Хлопчики поспішали на побачення і зустріли дівчат в глибокій тіні «Храму пшениці». Їхні тіні тільки-но злилися докупи, коли Безіл зрозумів, що щось не так. Погляд юнака перебігав з обличчя на обличчя і, коли його познайомили з присутніми, він усвідомив жахливу правду: молодша сестра виявилася переляканим, блідим й приземкуватим страхіттям, яке сховалося за товстим шаром дешевої рожевої пудри. Вона невпинно кривила свій потворний і безформний рот, болісно намагаючись зобразити чарівну усмішку.
До приголомшеного Безіла ледь долинули слова дівчини Ріплі:
— Навіть не знаю, чи можна мені з вами йти? Я вже домовилася про побачення з іншим хлопцем. Ми тільки сьогодні познайомилися!