Доктор Бейкон сидів за своїм столом. Цей симпатичний, рудоволосий священнослужитель єпископальної церкви мав близько п’ятдесяти років. Якщо він колись і тягнувся душею до дітей, то зараз застряг у метушливому цинізмі, який зеленою цвіллю неминуче роз’їдає будь-якого директора школи. Перш ніж запросити гостя сісти, він виконав певні ритуали: на його ніс, мов примара, звідкись всілися окуляри в золотій оправі; потім він почав уважно вивчили Безіла, немов бажав упевнитися, що перед ним не якийсь там пройдисвіт; його руки нервово перетасували дюжину паперів, ніби колоду карт, але не в пошуках потрібного документа, а просто так.
— Сьогодні вранці я отримав листа від твоєї матері... Ох, Безіле! — звернення на ім’я Безіла здивувало. Окрім «Пиндика» й «Лі», в школі його більш ніяк не називали. — Її турбують твої невисокі бали. Як я розумію, тебе сюди зарахували ціною певних... м-м-м... витрат... І тому вона сподівається...
Безіл ніяковів від сорому, але ці докори сумління були не через погані відмітки, а через фінансову скруту, про яку йому так прямо нагадали. Він чудово знав, що він — один із найбідніших учнів у школі для багатих дітей.
Можливо, якесь почуття доктора Бейкона, що заснуло нещодавно, прокинулося і підказало йому, що Безілу наразі прикро; він ще раз погортав папери та почав із нової, лагіднішої, нотки.
— Та викликав я тебе не через це. Тиждень тому ти попрохав дозволу щодо поїздки до Нью-Йорка цієї суботи, на театральну виставу. Від містера Девіса я дізнався, що це ледве не вперше від початку навчального року, коли тебе можна відпустити в місто.
— Так, сер.
— Дисципліна у тебе кульгає. Однак я б відпустив тебе, коли б не одна перешкода: на жаль, цієї суботи всі вчителі зайняті.
У Безіла ледь щелепа не відвалилася.
— Але ж... Але ж я чув, докторе Бейконе, що поїдуть дві групи. Чому б мені не долучитися до однієї з них?
Доктор Бейкон швиденько перебрав свої папери.
— На жаль, в одній будуть юнаки старші за тебе, а друга затверджена за кількістю, вже як місяць.
— Чи можна мені долучитися до тієї групи, що поїде на «Квакерку» з містером Данном?
— Саме про цю групу я й говорю. Вони про все вже домовилися і придбали квитки.
Тепер Безіл усе зрозумів. Поглянувши йому в очі, доктор Бейкон поспішливо промовив далі:
— Зрозуміло, що в групі мусить бути кілька людей, щоб можна було поділити на всіх витрати на супроводжуючого. Якщо ти зможеш знайти ще двох хлопців, які з тобою поїдуть, і до п’ятої вечора скажеш мені їхні імена, я відправлю з вами містера Руні.
— Дякую, — пробормотів Безіл.
Доктор Бейкон завагався. Під багаторічним наростом цинізму ворухнулося бажання спробувати розібратися краще в цій справі та з’ясувати причину загальної ненависті в школі до цього хлопчика. Схоже, і учні, і вчителі, були налаштовані до нього вкрай вороже, і, хоча доктору Бейкону не вперше було залагоджувати всілякі шкільні колізії, він жодного разу не зміг — ані самостійно, ані з допомогою довірених старшокласників — докопатися до їхньої суті. Найімовірніше, суть — не одна, це — комбінація причин; либонь, справа впиралася в якісь невловимі грані особистості. Втім, він усвідомлював, що спочатку Безіл справляв на нього досить приємне враження.
Він зітхнув. Іноді такі конфлікти розсмоктуються самі собою. Він не любив лізти поперед батька в пекло.
— Сподіваюся, Безіле, що наступного місяця ми зможемо надіслати додому значно кращий звіт про твою успішність.
— Добре, сер.
Безіл стрімголов помчав униз, до кімнати відпочинку. Була середа; майже всі учні вирушили в сусіднє містечко Істчестер, куди Безілу їхати заборонили: він досі був покараний. Змірявши поглядом тих, хто перебував біля рояля та більярдних столів, він зрозумів, що знайти компанію для цієї поїздки буде нелегко. Тому що Безіл чудово розумів, що в школі його вважали другосортним.
Почалося все майже відразу, ледь не за тиждень після його приїзду. Якось оточили його молодші школярі — можливо, їх хтось підмовив — і почали його прозивати «Пиндиком». Упродовж наступного тижня йому довелося двічі битися, і двічі юрба роззяв цілком підтримувала його противника. Незабаром після цього, коли він, штовхаючись, поспішав, як і інші, першим потрапити до їдальні, капітан шкільної футбольної команди розвернувся, схопив його за комір й, утримуючи його в такому положенні, суворо при всіх його відчитав. Коли, не маючи лихого наміру, він підійшов до товариства біля рояля, то йому сказали: «Йди звідси! Ми тебе не кликали!».