Через місяць Безіл повною мірою усвідомив своє становище. Його охопив жах. Одного разу після особливо нестерпної кривди він втік до себе в кімнатку та розплакався. Він спробував якийсь час не потрапляти на очі одноліткам, однак і це не допомогло. Його почали звинувачувати в тому, що, ховаючись по кутках, він підступно щось замишляє. Спантеличений та пригнічений, він пильно розглядав себе в дзеркалі, намагаючись з’ясувати загадкову причину такої загальної неприязні — може, їм не до вподоби було щось у виразі його обличчя? Може, справа була в його усмішці?
Тепер він розумів, що від самого початку поводився неправильно: надто вихвалявся, серед футболістів прославився боягузом, вказував одноліткам на їхні похибки, на заняттях хизувався своєю — хай і неабиякою — ерудицією. Але ж він хотів виправитися і ніяк не усвідомлював, чому ж йому немає спокути? Мабуть, вже було запізно. Либонь, тавро неприязні приклеїлось до нього навіки. Зрозуміло, він став цапом-відбувайлом, перетворився на шкільного лиходія, на губку, що поглинає в себе всю злість і роздратування оточуючих — ніби найбільший боягуз з-поміж інших завжди вбирає в себе страхи інших і, здається, навіть боїться замість усіх. У такому становищі не допомагав навіть очевидний для всіх факт: та самовпевненість, з якою він прибув у вересні до школи Св. Ріджиса, тепер зовсім зникла. Його міг безкарно висміяти навіть той, хто кілька місяців тому не наважився б з ним заговорити на підвищених тонах.
Тому ця поїздка до Нью-Йорка стала означати для нього все — і перепочинок від щоденних страждань, і довгоочікуваний візит в небесні чертоги романтики. Щотижнево вона відкладалася через те, що він порушував шкільний розпорядок — його, наприклад, постійно заскочували за читанням під ковдрою з ліхтариком після відбою, але нещастя таким чином спонукали його до своєрідної втечі від реальності — і це лише посилювало його очікування, що перетворилися вже на пекучий голод. Думка про те, що поїхати не вдасться, була досить нестерпною, і в голові він перелічував кілька імен тих, хто, можливо, склав би йому компанію. Вибір виявився невеликим: Товстун Гаспар, Тредвей та Багз Браун. Шпаркий огляд їхніх кімнат довів, що всі вони скористалися своїм правом провести решту середи в Істчестері.
Безіл довго не вагався. До п’ятої години залишалося небагато часу, і його єдиний шанс полягав у тому, що він сам їх знайде та з ними поговорить. Він уже не вперше порушував заборону покидати школу, хоча остання спроба закінчилася невдало і призвела до збільшення терміну його покарання. Опинившись у своїй кімнаті, хлопець надягнув теплий светр — пальто видало б його намір — зверху надів піджак, а кепку засунув у задню кишеню штанів. Затим, безтурботно насвистуючи, він спустився вниз і попрямував галявиною до спортивного залу. Опинившись біля залу, він на якийсь час зупинився — мовби зазираючи у вікна — спочатку в те, що ближче до доріжки, потім в те, що ближче до кута будівлі. Звідти хутко — але не стрімголов — перемістився в зарості бузку. Потім метнувся за кут, кинувся довгою галявиною, на яку не виходили віна, і, розсунувши дротову огорожу, прокрався на той бік, опинившись на сусідній території. Тепер він був на волі. Він надягнув кепку, захищаючись від холодного листопадового вітру, і вирушив пішки до містечка, що розташовувалося за пів милі від школи.
В Ітчестері, фермерському поселенні міського типу, розташовувалася невеличка взуттєва фабрика. Всі установи, що призначалися для робітників фабрики, відвідувалися також і учнями школи: кінотеатр, ресторанчик швидкого харчування у вагончику на колесах, відомий як «Сосиска», і кондитерська «Бостон». Насамперед Безіл направився до «Сосиски», — і відразу зустрів одного з кандидатів на поїздку.
Там сидів Багз Браун — схильний до істерики хлопець, у якого траплялися напади, тому однокласники його старанно уникали. Промайне чимало років й він стане відомим адвокатом, але тоді в школі Св. Ріджиса його вважали дурником, оскільки через свою нервозність він періодично видавав дивні звуки. Зазвичай він товаришував із хлопчиками молодшими за себе, адже ті ще не увібрали забобони старших; і коли увійшов Безіл, він саме сидів разом зі своїми приятелями.
— Ву-її! — вигукнув Багз. — Йя-йя-йя!— Він прикрив вуста долонею і почав плескати себе по губах та видавати кумедні звуки. — О! Так це ж наш Пиндик Лі! Наш Пиндик Лі! Це наш Пин-дик-Пин-дик Лі!
— Стривай, Багзе, — тривожно залопотів Безіл, злякавшись, що той остаточно збожеволіє ще до того, як йому вдасться вмовити його з’їздити з ним до Нью-Йорка. — Слухай, Багзе, є справа... Годі, Багзе, помовч хвилинку! Ти хочеш поїхати в Нью-Йорк у суботу після обіду?